Та й весь Заблудин – так називалося село – здавалося, мало перемінився. Я добре пам’ятав, що при першому навідуванні мене міцно вразило це тихе та давнє село своєю особливою поезією… Здається, тиша та спокій панували в селищі і зараз. Ті ж самі хати, в плані в пропорції 3 на 4, пофарбовані в жовтій з блакитним, жовтий з зеленим, фіолетовий з синім, ті самі – де-не-де – мазанки з минулості, і навіть під очеретовими стріхами, невеличкі палісадники з мальвами та жоржинами, огороди за селом, череди гусей на невеличкій річці Блуді… Здавалося б, катастрофа тут не прокотилася; здавалося, любові до життя та й самого життя не зрікалися тут. Як і раніше, трохи збоку, за селом, синіла дерев’яна невеличка церківка, збудована ще в шістнадцятому сторіччі… Але що то? Замість хреста на ній… коло з блискучого жовтого металу, яке нагадує… – зрозумів я, і дух мій завмер, а в голові зашуміло море, – апарат антигомів! Я причмеліло перевів очі на священника.
Той злегка посміхнувся.
– Так, зняли хрести. Нова реальність потребує нових символів. І при дорозі ось змінили, – він кивнув назад, і я, озирнувшись, справді побачив на місці колишнього придорожнього хреста на вході в село таку саму імітацію калача антигомів, зроблену з золоченої бляхи. Як колись хрест, вона була прикрашена вишитими ручниками та штучними квітами. – Новим часам – новочасний бог.
– Новочасний? То який же?
– Ну, Бог то завжди один і той самий, – знову посміхнувся панотець; і я згадав: його звати досить дивно як для Білорусі – Касян Касенча. – Бог то єдиний та великий, але молитися Йому ми стали не так, як раній. Так що правильно сказати: новітнім часам – модерні молитви.
– Це як?
– А от побачите. Ми збираємося щовечора на спільну молитву. А ночувати я вас запрошую до себе, ходімо, – Касян хлюбкою підігнав ошатного гусака. – У мене вже є квартиранти, але й вам місця хватить.
Жив Касян Касенча, як то й належить попові, біля церкви у великому, як на мірку лісного села, домі.
Тихе село було насправді непустим, а навіть і переповненим новими мешканцями, і бурхливо та насичено жило. Як розповів Касенча, тепер у селі не залишилося не однієї пустої хати. Сюди добрідали біженці, і багато хто з їх залишився тут.
– Прильотних тут не було, їх бачили тільки в Бересті, в Кобрині, в Малориті. Ну й розповідали про них багато ті, хто з міст повтікав, – розказував Касян, прибираючи зі стола, за яким він частував мене гурками.
– Прильотних? – перепитав я.
– Ну так, отих, нових богів. У нас їх так називають.
– А хто вони?
Касян знизав плечима.
– А хто їх знає. Може, благочинний знає, бо дав благословення їх славити і замінити хрести на золоті тори…
– Тори? – знову не зрозумів я.
– Ну, форма їх літальних апаратів нагадує таку фігуру геометричну. Тор. Поверхня крутіння.
Я кивнув.
– Так от, я скажу, ми особливо кепського від прильотних нічого не бачили. Ну так, електрика пропала, мобільний зв’язок, все таке, але жити ж можна… Голоду нема. Ліків також нема – але й нас тут ліками і не лічилися особливо, доктора у нас ніколи не було. Докторів, до слова, у нас тепер в селі аж два. Пекарі пришли, головний інженер лампового заводу січкарню наладив, кузню одкрив, зайняли вони з сім’єю хату старої Хавелючки… Мніго хто поки що в школі живуть, роблять на поли у мене… У нас нигди на моїй пам’яті стільки дітей в селі не родилося, як допіру. Але ходьмо, пора до церкви.
Касян не вдяг рясу і до церкви, але розтягнутий светр змінив на джинсову сорочину…
Коли ми прийшли, народу в церкви вже було повно. Стояли, як колись: баби ліворуч, чоловіки праворуч; видно було, що вдягнені святково; звертало на себе увагу, що на одязі і жінок, і чоловіків багато було мереж ручної ретельної роботи. А ікони зі стін було поприймано, замість їх розвісили гулячечки сосни, пучки якоїсь гострої твердої трави, кавалки яскравих тканин… З ікон залишилася тільки одна, біля притвору: стара, часів побудови церкви, місцевої роботи. На ній було намальоване пекло. Це була одна з тих рідких ікон, на яких не було вияв Христа чи святих; скоріше, її можна назвати просто вражаючою картиною. Автор, який, скоріше за все, жив ось тут в Заблудині, у своєму шістнадцятому сторіччі помістив у пекло, треба думати, своїх сусідів. Бо хто ж служив йому моделями, як не вони? Ось задоволений чорт прив’язує до жінки в білій намітці втоплену новонароджену дитину – тепер їх втоплять разом; п’яницям заливають в горло киплячу смолу… Ось комусь відрізують язика… Ця сценка була обведена червоним пасом – видно було, що вже тепер.