Там, де в старі часи був олтар, тепер стояли музиканти; тільки-но Касян зайшов у церкву, бубнач тряхнув бубном, і по цьому знаку вони заграли. Касян, дотикаючись рук прихожан, що відразу потягнулися до нього, енергійно пройшов до музикантів, скинув сорочину і закачався в такт музиці. В цьому, до мого подиву, й полягала модерна молитва. Музики грали явно не симфонічні та не народні мелодії; щось популярне (попса це називається, чи як, я не вельми знаю); з усього я впізнав тільки «Готель Каліфорнія» та «Один зворотний квиток». Люди не те що підспівували, а підвивали. Без слів. Мелодії ставали все більше швидкими, в церкві ставало все гарячіше. Спочатку музиканти, а потім і все більше прихожан стали скидати одяг; виття стало голоснішим. Дискотека 80-х, тільки що на дискотеках не буває таких просвітлених, осяяних надією облич. Блищали сльози катарсису на очах, текли по щоках… Після швидких та бравурних мелодій музиканти були виснажені, але абсолютно щасливі. Я стриманий за натурою, і тут стримався від того, щоб щось питатися в Касяна або ще когось. Та й занятий був Касян: до нього раз за разом підходили люди, щоб діткнутися його руки, обійняти руками за шию… Усі посміхалися. І панувало мовчання; не було сказано ні слова. Але дома, за вечерею, Касян багато чого пояснив сам.
– То ти зрозумів, учений? Допетрив, яка наша нова церква? Це церква німування. Не слово, а безслів’я – це той дар, який ми вважаємо найкращим даром богів.
– То і дітей, що у вас так стали народжуватися, вчити говорити не будете?
– То треба обдумати, – прищурився Касян на мене. – Така думка мені ще в голову не приходила, але щось в тому є.
– А як взагалі ця думка – про те, що німота угодна Богу – до вас прийшла? Чому ви вирішили, що саме так треба тепер молитися?
– Бо я геніальний, – відповів Касенча без іронії. – Бо новий пророк. Це моє осяяння, неперевершена здогадка. Я спитав себе: що то таке, оті прильотні? Кара Божа? Війна? Зла сила? І зрозумів: а це навіть неважливо. Так чи так – вірогідно, причиною напасти стала наша людська поведінка, поведінка суспільства як такого. Поведінка суспільства! А що таке наше суспільство загалом, протягом, скажімо, останніх тисячоліть? Це суспільство слова. Слово поставлене на п’єдестал. Словом моляться – і слову моляться. Спочатку було слово. Словом можно убить, словом можно спасти, словом можно полки за собой повести… От, такі, як ви, скільки списів зломили через те, що люди тут перестають своєю мовою говорити? У Мінську націоналісти як шуміли: ах, родная мова гіне, ах, матчына мова памірае! Трагєдь! А я дотямив: взагалі треба позбутися слова! Воно – причина біди. І я розсудив правильно: бачиш, Бересть пустий, Мінськ – руїна, навіть Кобринь пустий і голий, у вас там – голод і смерть за смертю, а Заблудин – процвітає! Значить, наша молитва угодна Богові. Ну й прильотним. Усе скінчається. Знаєте, є таке поняття в математиці – скінченна величина. Так ось слово – скінченна величина також. Усе. Воно скінчилося.
– А звідкіль ви знаєте про Мінськ? Що в руїнах? Справді зруйнований, чи то такий образний вираз? – спитав тоді я Касенчу.
– А то я йому сказав, – почувся чоловічий голос. Усі здригнулися. Зашелестіли гулячки, і до вогню виступив чоловік, на поводі ведучи гнідого коня. – Я там був, в Заблудині, коли й віте, – звернувся він до Саші, – і бачив вас у церкви, тільки ми не змогли поговорити. Доброго здоров’їця всій компанії! Можна до вас? – він відпустив повід (кінь відразу став скубати траву), підходячи ближчій.
Захоплені розповіддю Саші Бриштгеля, ми не чули, як він підійшов.
То був Петро Федорович, страдецький пресвітер.
– Так, мені Касенча так і сказав, що розповідав чоловік, який був у Мінську, – кивнув Саша.
– Ну, і далій що було? – перепитала я. – Давай далій розказуй.
– Так а що розказувати? Переночувавши, я пішов в Дивинове, знайшов там Марію Григорівну… Але як так вийшло, що віте приїхали сюди пізніше, чим я пішком прийшов? – звернувся він до Петра.
– Я затримався в Заблудині, щоб кінь відпочив, – пояснив Петро і додав після паузи: – Це не образний вираз, на жаль, про Мінськ. Там справді зруйновано багато будівель. У Бересті то такого нема, тут просто місто опустіло, а в Мінську всі адміністративні будинки, але багато й житлових порушено. Ніхто точно не міг мені сказати, як саме вони зруйнувалися. Подібно, що просто склалися, як карточні домики, водночас. Начебто, ніхто їх не підривав, не бомбив. Як би самі собою в один момент раз – і повалилися.
Ленка підсунулася, даючи йому місце.
– Сідай отут, кіля мене. А чому ти вирішив до Мінська поїхати? – спитала вона.
– А що з Оксанкою стало? – задала я запитання, яке мене весь час підсвідомо мучило. – Поховали віте її, як збиралися?
Він відмовно похитав головою.