Один мій друг колись сказав мені: «Ти не кривдуй, але в тебе таке обличчя, що при першому погляді хочеться відвести очі, по другому – тягне дивитися ще, обійти кругом тебе, щоб розглядіти, як у музеї експонат, а вже по третьому – весь час намагаєшся тобі помагати, щоб ти не робила». Я не кривдувала, чого тут кривдувати, я і сама знаю, що це так і є. А ось обличчя Марії, незважаючи на мої претензії називатися письменницею, я б описати не змогла. Я вже казала, що воно було прекрасним. При тому, що сухе, в зморшках, обрамлене старечою хусткою. Не вогонь в сосуді, не чиста вóда. Не добра бабуся, не мудра матінка. Щось інше.
На ній мала б зоріти яскрава вишиванка, і опинка, – запинається так, а потім так, – і корсетка кубова із зубцями, – і завжди гордо піднята голова. І синій кунтуш із золотими вусами ззаду зимою, і золотий очіпок з ріжками, і з корабликом. І твердий незаперечний авторитет.
На ній мав би красуватися синій англійський костюм, і лодочки, і сумірний капелюшок, і вона мала б приймати паради.
Сукеночка чорна, і нитка білих перлин, і клатч – сидіти на показах мод. Або, навпаки, біла, як свіжий сніг, атласна сукня, і чорні перлини…
І легка вдача, і почуття гумору.
Мало б бути, мало б щось з цього бути, вона для цього народилася.
Гáрна я, гарна я́, Яка мати, така й я.І нічого того не було.
Я не могла підібрати слів. Дивилася на Марію. А вона дивилася тепер на хлопчика, як я могла б дивитися на свою доньку.
Коли б вона залишилася жива, а не вмерла в три рочки.
* * *…Бувають дні, коли каміння з небес падає, камені з неба, сиплеться каміння, і втрапляє в цицьки, і кам’яніє там молоком, каміння болю, грудки затверділого молока, кругляки муки, і з цицьок тоді тече не молоко, а кров. Каміння з небес втрапляє в голову, в спину, каміння падає в гарячий, як присок, пісок дороги, підіймає тонку пилюку, яка осідає на ногах, на обличчі, на очах. Нещадно. Нещадно. Нещадно палить сонце. Нещадний світ. І Марія Сєргуц горбиться, затуляє собою сина – від каміння, від пекучого сонця. Син вертить голівкою, він ще шукає цицьку, але кричати вже не може – тільки слабо, тихо пхинькає. Серце Марії розривається від цього тонкого плачу, вона хотіла би дати сину цицьку, щоб накормити його хоча кров’ю, Марія худа, але крови, вона знає, у неї ще багато, і син знебожений, вона хотіла б дати йому цицьку, але вона не може цього зробити, бо кругом неї, в пилюці, під пекучим сонцем, стоять колом худі озброєні чоловіки. Шмайсери, калашникови, Марія Сєргуц не знає, що ще. Однострої, сиві та темно-сиві, чорні. Картузи з кокардами. Марія Сєргуц зі страхом придивляється до них, до їхніх тяжких облич. Чому знедолений світ? Чому вмирає новонароджений хлопчик? Чому ми не потрібні нашій землі, чому ми чужії для неї? Чому чоловіки поглядають так, ніби не вміють дивитися вдаль, не вміють дивитися далій своїх калашникових? Чому в їх очах голодна пристрасть?
Колись Марія Сєргуц бачила, як вмирає від того, що його покусав шалений собака, її маленький братик. Думала, що нічого жахливого бути не може. Але тепер вона розуміє, що може, і що цей страх перед нею, це випробування перед нею, їй судилося пережити це…
