– Робити чим скоріше, – прозвучав голос Сагайдака, який у цей час зайшов на подвір’я. – І я нікого не знайшов в Дуричах, на кого ми могли б розраховувати. Не добіг раніше, чув постріли, спішив, як міг, – звернувся він до Толіка.
Сагайдак справді мав вигляд людини, яка довго бігла: задиханий, розхристаний, але чомусь дуже веселий.
– А от нам пообіцяли, – енергійно заперечив голос Діми з протилеглого боку.
Ми обернулися (я – здригнувши). Вернулися хлопці. І дві дівчини з ними прийшли, дочки Оксанки – Ксеня та Ядвіга! Кидалося в очі, як вони перемінилися, тому я навіть не одразу їх впізнала.
– Дівчата? Зкіля віте взялися? – вирвалося в мене.
– Про це після, – перебив мене Толік. – Треба негайно пости виставити, – було видно, що він сердував на себе за очевидний промах – так непримітно, як підійшли наші, могли ж і не наші підійти!
– Хлопця одного знайшли на дачі, він взявся там організувати та ще й через ліс у Мідно, сказав, перебіжить. А ще ми от що добули, – Діма високо підняв здоровенну торбу. – Молоко, вівсянка. То вже нам інший чоловік дав. Так би мовити, поділився.
– Як же віте його переконали поділитися? – спитала я.
– То не ми. То чарівна сила містецтва, – посміхнувся Діма.
– Пости виставити треба, негайно, – сказала Марія до Толіка. І до мене: – І шити чорну одежу. Без неї ж не обійдеться. За Маньою також треба послати, що там у них, чого не вертаються. А там час покаже.
Так і зробили. Озброївшись автоматами, хлопці зайняли кругову (наскільки то було можливо для чотирьох чоловіків) оборону, Ксеня, Ядвіга та Ленкін онук-підліток до них долучилися, Сашко конем погарцював в Страдче, а ми з Ленкою та її доньками знову розтягнули на столі під яблунею чорну матерію.
Марія деякий час побула з нами, але потім пішла трохи полежати – їй, призналася вона, міцно боліла рана.
Заправляла процесом шиття Ленка. В цьому, як і в багато чому іншому, вона показала себе дуже спритною. Я думала, ми обійдемося примітивними балахонами, але Ленка відмовно похитала головою і настояла на тому, щоби зняти мірки: «Ні, я хочу, щоб віте були красивими в… – вона трішки запнулася, – в цей день». Я розуміла, чому виникла пауза. Моя подруга хотіла сказати «в останній день», але стрималася. Ну і я нічого не сказала. Так, можливо, можливо – я це не тільки розуміла, але й відчувала – можливо, завтрашній день справді стане для нас останнім…
Ленка розкреслювала викрій просто по тканині, старим змилком. Пройми, горловина… Лінії виходили з-під її руки чіткими, рівними. Звичними чіткими рухами людини, яка звикла різати не лише тканину, розкроїла. Тепер до справи підключилася й я: зшивати, де скажуть, може навіть така розтяпа, як я… Деякий час ми мовчали.
З ґанку донісся сміх – дитячий та старечий. Там сиділа наша славна пара спікерів, Василько та старий, а перед ними з сольним номером «гра зі зловленою мишею на публіку» виступав Кіцісько. Його стрибки коло тієї миші й викликали такий щирий сміх дитини та старини.
– Ти знаєш, я сьогодні цілий день дивлюся на Гальца, спостерігаю. І мені здається, він здатний буде прочитати текст, – сказала Ленка, пришиваючи рукав.
Тепер, коли її сім’я була при ній, та після випробування боєм, вона стала набагато спокійнішою та якоюсь впевненою в собі.
– Ти що, серйозно?! Та він вже не пам’ятає, як його звуть.
– Можливо. Але може й згане, коли його спитати.
Я скоса недовірливо покосилася на подругу, увіткнула голку в чорну тканину, і пішла проводити слідчий експеримент.
– Тебе як звати? – спиталася Гальця навпростець.
– Каленик, – підвів він на мене очі.
– Як?
– Каленик Левкович Годун.
Я очманіла, ледве не проковтнула язика, але взяла себе в руки.
– А звідкіль ти?
Він задумався.
– Алко! – окликнула мене Ленка доволі розлючено. – Йди сюди, холера! Не треба стільки запитань! – зашипіла, коли я вернулася під яблуню. – Покинь. Хай слова відпочинуть. Я бачу, що у нього в свідомості йдуть абсолютно неочікувані для його хвороби процеси. Мозок якби відновляється, хоча це видається абсолютно неможливим. Як, завдяки чому? Не знаю абсолютно. Але краще нам не вмішуватися в цей процес. Не нами він ініційований. Щось інше на нього впливає, щось таємниче, неясне. От покормити його треба було б добре. Чи всталося у нас ще щось з того, що ти принесла з Києва?
– Трохи всталося.
– Ну от. Розділи це поміж ними, Гальцом – себто Калеником – та Васею. І це все, що ми можемо зробити.
– А можна, я його зараз попрошу щось почитати? Ну, щоб розуміти, чого чекати завтра?
– Завтра можна чекати чого завгодно, але хочеш – щось дай почитати. Тільки невеличке.
Я оглянулася. Біля клуні лежали навалом знаки, які використовували колійові робочі при своїй праці. Я прихопила два і пред’явила Гальцу – себто Каленику Левковичу.
– Ремонт, – прочитав він одразу на квадратному. І на другому, круглому: – Стоп.
Серце моє затахкало так, що, мабуть, це було чути зовні.
Я оглянулася на Ленку. Енергійними кивками голови вона підкликала мене до себе.
– Якесь диво, – видихнула я. – Нигди б не подумала, що таке можливо.
Ленка кивнула.