Що відбулося та відбувається кіля дровітні? Чому кричала Ленка? (я познала її голос).
Чому перестав стріляти Толік? Ба, та у нього скінчилися патрони! Він перезаряджає автомата.
А гунни, тільки-но черги Толіка стихли, знову уперто полізли до нас. І я, як не старалася, не могла їх стримати, мені не вдавалося поцілити! Але ось Толік вправився, і знову взявся до роботи.
Щиро кажучи, паніка вже підступала мені під шию, під серце. Чого вони не втікають? У них же немає огнестрільної зброї, на що вони розраховують?! Сподіваються на те, що у нас скінчаться патрони? Мабуть, так. І вони такі скінчаться, їм тільки треба почекати та дочекатися… І тоді що?! Рукопашна поміж одним чоловіком, трьома жінками та цією лавою?!
Мабуть, подібні думки навідали й решту будочних бійців, бо постріли і з нашого боку, і з боку, де тримали оборону Марія та Ленка, стали якось зауважно рідшими. Тах, тах, тах заміст тра-та-та-та. І гунни активізувалися. Колихання бур’янів стало міцнішим та наблизилося. Толік знову застрочив з люттю.
І в цей момент раптом з боку лісу також почулася довга автоматна черга. І кінське ржання, і переможні дикі крики «ура». Здавалося, до нас прибула неочікувана допомога, і то чисельна! І я на свої очі побачила, що значить усталений вислів «драпати з поля бою». Бо вони, гунни, саме що стали «драпати». Розбігалися навсібіч, неслися на всі заставки. А Сашко Бриштгель, – бо то саме він стріляв з лісу, – чергами надавав їм прискорення.
За мить остатня гунська спина зникла за корчами, тільки гуляччя шухнулося.
Толік підірвався на ноги та кинувся вниз. Я за їм. Скотившись по драбині, він побіг на поле, до Бриштгеля, а я – за дровітню. Що там?!
Вилетівши з-за рогу дровітні, я застала таку картину: Ленка, скорчившись, сидить на землі та ридає, і лице в неї в крові, а Марія Сєргуц, також залита кров’ю так, ніби на неї виплеснули цілий ополоник червоної рідини, гладить її по голові та приказує:
– Тихо, тихо… Все, все… Ну що ти… Ну, тихо, тихо.
Обидві підняли на мене очі, почувши мої кроки: Марія – залите червоним, Лена – залите червоним та сльозами.
– Що тут? Віте ранені? – верескнула я.
– Я його забила! – заливаючись сльозами, вигукнула у відповідь мені Лена.
– Не забила, – примирливо вспокоювала Марія. – Подивись, тіла ніде немає, втік він.
– Дайте я вас обійму, – сповістив Толік, з’являючись на арені дій і розкриваючи обійми до пані Марії та Лени. – Віте просто військові тактики та стратеги. Так вчасно поміняли позицію! Що з вами? Віте ранені? – він нахилився над старою.
– Він вискочив несподівано, – схлипнула Лена. – Як зумів пробратися? Вискочив о звідтіль і вдарив Марію по голові… палицею такою, на биту для регбі схожа… он вона, валяється… я вистрілила, а він впав… і кров так бризнула… ааа! – і вона знову заридала.
– Та буде вже! – розсердилася нарешті Марія. – Ти ж бачиш, немає його. Палиця є, а його немає. Утік. А вбиті не втікають. Поранила ти його просто. Він ніччю ще раз на нас нападе, не переживай так, – з іронією додала вона.
Лена підвела голову, глянула на Марію.
– Вам треба рану обмити та перев’язати, ходімо.
Підтримуючи одна одну, як два сплетених гуляками ходячих дерева терну, вони направилися до Будки. Напівдорозі їх зустріли Бриштгель і Ленині доньки. Сашко підхопив під руку Марію, а молоді жінки – маму. Її улюблений внук вів на поводі коня.
– Ну ось і помирилися, ось і славно, – підсміхнувся Толік. – Вдало вийшло з Сашкою. Вдало, що з ним Ленкини очутилися… Щоб не це… А тобі вельми личить ця синя сукня, – додав він зненацька. – Просто неймовірно личить. І яка тканина чудова, це шовк?
Що це? Він знущається, чи що? З його усміхненого обличчя я перевела погляд на себе. Руки брудні, перепецкані пилом, корчово тискають автомат, на подолі плаття висить павутиння… Неловко стала обтрясатися, провела рукою по лицю, і зрозуміла, що тільки перепецкала ще й лице…
– Чого то в тебе такий гарний настрій? – не найшла чого ліпшого сказати. – Бачиш привиди веселитися?
У його очах світилася теплота такого роду, якої я давненько вже не примічала у поглядах, спрямованих на мене, і я збентежилася.
Легким рухом він змахнув щось з моєї голови:
– У вас, пані, якась трісочка на маківці налипла.
Я відрухово простягнула руку до голови, здивувалася, відчувши під нею м’яку шапочку волосся… Відросли? А я й не помітила.
Раптом у заповненій моєю збентеженістю тишині якась вібрація землі дала низький, майже нечутний, але погрозливий гук. По траві прокотилася, як від вітру, хвиля. Ніби десь тяжко дихнули велетенські груди. І від того подиху кудись перетекло повітря, розрідилося, і стало важко дихати – як рибам, викинутим з води на берег. Лице Толіка перемінилося, скривилося від нехватки повітря – мабуть, як і моє.
– Толік, що то, знову це? – спитала я перелякано, задихаючись.
Щоб воно не було – відпустило, знову можна дихати нормально, стих отой далекий застрашливий гул.