– Ходімо до хати, – звернулася я до Гальца. – Ну, хутчій, хутчій, – у моїм тоні прорвалося роздражнення, а він цього не любив.
– Сама йди.
– Будь ласка, ходімо, – я постаралася сховати нетерпіння, але він дуже тонко відчував фальш.
– Нікуди я не піду.
Ой, лишенько! Тягнути його чи що? Він же ще доволі міцний, я не справлюся. І тут мені несподівано допоміг хлопчик. Він просто встав з лавки, взяв за руку Гальца, і той без перечень пішов за ним в хату.
Звідкись, з витріщеними очима, з повстю дибаром, з витягнутим хвостом, пулею пригнався кіт:
– Ідуть ті люди.
Толік вибіг з клуні з двома ППШ за спиною, і чимось ще; а, це патрони, в руках у нього декілька магазинів.
– За мною, – кинув мені і побіг на веранду.
– Головою й хвостом відповідаєш за них! – крикнула я в свою чергу котові. – З хати щоб не висовувалися.
– Так, – мрикнув кіт.
Зачинивши двері на замок, я кинулася по драбині на гору. Толік вже мостився з автоматом біля відчиненого вікна в торці, яке виходило на південь.
– Толік, може, краще втекти, сховатися?
Протягнув зброю мені.
– Не вийде. Уже не встигнемо, та й вони нас у спокої не залишать. Налякаємо раз та назавжди, щоб невнадно було.
– Але… – знову почала я.
– Ось вони, – не дав мені закінчити Толя. – Давай сюди, хутчій. З автомата стріляла коли?
– З пневматичної гвинтівки в десятому класі рідної школи.
– Дивись. Так тримаєш. Ось запобіжник здимаю. Тиснеш сюди. Буде віддача, будь готова, – і від тицнув мені в руки автомат, який оказався дуже тяжким, я ледве не впустила. Сам вже завмер біля вікна. Я присіла обіч, сперла автомат на підвіконня та визирнула з вікна, яке, як я вже розповідала, знаходилося в торці і виходило якраз на дорогу до Будки. Зараз по цій дорозі, побачила я, хутким кроком наближався до нас великий загін. Чоловік зі сто. Може, більше. Багато в кого в руках палки. Нашестя гуннів. Мене колотило від страху.
Я присіла навпочіпки.
– Так не зможеш стріляти, стань на коліно. Автомат зіпри на підвіконня. Починай стріляти, тільки-но почну я. Цілься на голову чи на груди. Головне, сама себе не забий. Увага!
Цілься? Холера, а як? Де тут тая мушка, на яку треба брати? Я подивилася на Толю і постаралася скопіювати його позу. Зажмурившись, заглянула в приціл. Ось вона, мушка. Тепер без рожевих шмаркачів навести на… У першому шерегу гуннів я впізнала, подалося мені, сина Німця. Ось на нього. На груди. Без шмаркачів. І зараз ти натиснеш туди, куди показав Толя. І будеш намагатися попасти.
Вже другий раз я допомагаю Толіку в справі забивання людей. Перший раз це дало добрий проміжківий результат, але зрештою ми програли. Побачимо, що буде зараз. Без рожевих шмаркачів тільки, онуча.
– По колоні, вогонь!
Довга черга перекреслила мої думки, закреслила тишу. Одразу від клуні додалися короткі черги, одиночні постріли. Чого я не стріляю, підводжу своїх друзів?! Не дивлячись у приціл, з заплющеними очима я натиснула на гашетку, чи як вона там називається. Автомат майже не вирвався з рук, міцно бахнув у плече, я відрухово натиснула ще і ледь втрималася, щоб не впасти.
Мабуть, серед гуннів було багато досвідчених військових, бо тріскуче перекреслення повітря чергами та пострілами не повернуло їх навтіки. Дуже спрактиковано, навчено розсипалися гунни, залягли за придорожніми кущиками, за корчиками лободиння, такими сласними для свиней, розпласталися серед некошеної трави, так уподобаної поетами минулих часів. Наскільки я бачила, ніхто не був забитий чи ранений; навпаки, якесь колихання бур’яну, гуляччя свідчили, що серед нападників відбувається переміщення.
– Розсипаються на всі боки, з тилу хочуть заходити. Не можна допустити, – швидко проговорив Толя. – Твій сектор праворуч, вогонь!
Знову зачахали постріли. До мого подиву, вони почулися і з боку дровітні, саме з тилу Будки.
– Молодець, бабця, – задоволено промормитав Толік. – Змінила місце дислокації.
На якісь час запала тиша. Пуста й напружена. Раптом я відчула, як дрібненько-дрібненько задрижала долівка горища. Так, як би десь далеко був епіцентр землетрусу і до нас дійшли його хвилі землею; так, ніби десь далеко щось величезне намагалося вилізти з землі, а земля не пускала; так, ніби знову відбувалося щось незрозуміле. І як по цьому знаку, раптом разом закричали цикади в травах та бур’яні. У крикові цикад виразно чулася погроза, хоча й неясно, кому вона була адресована. Стрекіт наростав. Гойдання верхівок показувало, що рішучість все ще не покинула гуннів, долітали нерозбірливо слова команд. Толік не стріляв, напружено вглядаючись в поле. Зненацька я зрозуміла, що коливання бур’янів примітно наблизилося до Будки; дехто з нападників навіть перебігав з місця на місце, не особливо ховаючись. З-за дровітні несподівано донісся різкий звук пострілу, жіночий скрик, якийсь взагалі нелюдський вереск. Тієї ж миті застрочив автомат Толіка, і я приєдналася. Цього разу я вже не палила, замружившись, куди прийдеться, а старанно та обдумано цілилася. Далекозорість моя вікова – чи то у мене зір становився справді як у кішки? – в цьому випадкові добре допомагала.