Спогади навалилися на мене, як гора, як розбурена вибухом скеля. Завтра, можливо, я буду мертва. Я знаю, що не побачуся з вами – донечко, баба Мокрино, сестрінко, Оксанко. Немає життя після смерті. Але віте пройшли це – віте померли – і я завтра, мабуть, мушу пройти також.
Що залишиться по мені? Невдачі, ураження. Гіркота існування без сенсу. Велика поразка. Велике нічого. І що мене чекає? Велика чорнота.
Страх, відчай, зневіра навалилися на мене, як темна безжальна хвиля, що зносить все на своїй путі. Як звір. Що хоче тебе зжерти. Як катування на дибі.
І тут я зрозуміла, що я не переживу цього катування. Мені було так страшно, так кепсько, що я зрозуміла: я не переживу цю ніч. Я вмру ось зараз, безглуздо, завчасно, і це буде моя чергова, цього разу глобальна, підставова поразка, дефолт, вимкнено.
Виплив з-за хмари світлий повний місяць, посвітліло нічне повітря. Я підвелася і підійшла до люстра. Обрис заповнився розмитими місячним сяйвом фарбами. Темні провалля очниць, матові очі, півострів носу… Морщин на шкірі не видно, але вони, більше чи менше протоптані стежки та путі часу, там є, я це знала. На черепі трішки відросло волосся, котячої шкуркою тьмяніє. Я наблизила очі до люстра, щоб побачити в них блиск, і не побачила. Виступили сльози, розмили картинку. Я повернулася до вікна.
Я не переживу цю ніч.
Я не в силах.
Коли тільки він мені не допоможе.
До щему в серці, до болю в голові я захотіла, щоб він прийшов. Той, з ким пов’язані мої спогади, яких не соромлюся і про які не шкодую. Чиї ребра – як і мої – так легко було перерахувати, коли нам було по сімнадцять. На чию спину налипали сивиї піщинки та зелениї моховинки, і хто змахував такиї ж піщинки та моховинки з моєї спини. Хто раз вже був вирятував мене, коли нам було далеко не сімнадцять і коли наші ребра вже не так легко рахувалися. Хто нигди не сказав мені: кохаю.
Мені так захотілося, щоб він прийшов, що я мусила сісти, щоб ноги не понесли мене до нього. Мене охопило таке бажання покликати його, що я прикусила губи, щоб вони не назвали його ім’я. Пелюстки жасмину залітали перед очима, так міцно я заплющила повіки.
Мене страшенно тягнуло до нього. Як до життя, як до того, що надає йому сенс. Я страшенно хотіла, щоб він прийшов. Але знала, що він навряд чи прийде, а я до нього точно не піду, краще вмру от зараз. Бо я не хочу, не витриваю того сорому: я прийду і побачу його холодні очі. Щоки мої зашарілися від самої цієї думки, так, наче я вже пережила це приниження.
Ні. Нехай сама, нехай вмру, нехай захолону – але отого його холоду, але отого мого сорому в моїх спогадах не буде. Пелюстки жасмину перед очами задрібніли квіточками білого безу. Нічого, як би не було боляче, я витриваю.
Чи ні.
А ще я боялася неправди. Того, що він буде ховати байдужість, бо вважатиме, що так треба.
І тут відчинилися двері, і Толік увійшов на веранду, впустивши в неї синє повітря ночі. Зробив декілька кроків, міцно обійняв мене і промовив:
– Мила моя.
Я відчула його тепло, і ґудзики на його сорочці, і його пах – піску та заліза. Хотіла заговорити, але він не дав:
– Хай слова відпочинуть, – прошептав.