Я нічого не забула – про те, що чекало напереді; але коштовний, як мало що, спогад про оцю ніч змінив мене. Якось – навіть не почуттям, не відчуванням, не думкою – я знала: те, що відбулося сьогодні між нами, – це важливо, це допоможе. Я стала гордою, ось у чому справа. І ще більше тепер хотіла жити. Хотіла, щоб ми всі жили.
Це абсолютно не в’язалося з серйозною ситуацією, але я, лежачи у темряві, потихеньку собі усміхалася. Мені подалося, що чиєсь обличчя наблизилося було до вікна – але скоріше ангела, а не демона. Я подумала: а чи цвіла та біла квітка, думки про яку почув Толя, цього року?
Чудно, але я відчувала себе тепер іншою. Не такою, якою була ще вдень. А що змінилося? Вуглик запалився всередині, вуглик, який буває в пропаленій печі. Де саме? У серці, у голові? У душі? Животі? До мене знову вернулися ті запитання, що весь час – пам’ятала я про них чи ні – були зі мною, але вернулися, освітлені світлом того вуглика. Для чого люди живуть? Ні, справді. Що за пустота, чим заповнена пустота тримає їх – кожну голову, кожні дві ноги в штанах або в єдвабних спідницях, кожне серце, кожну душу? Що таке людина: м’язи, вантроби, мозок з переважно дурними чи дрібними думками. Душа. Кров. Ота сексуальність. Оте кохання. Де воно хорониться? Нащо? Може, оте невеличке тепле світло всередині, що зрідьчасу запалюється і довго не триває – воно й є специфічною ознакою людини? А в котів як?.. Сон м’якою лапою кота знову накрив мене.
…Коли я вдруге за цю ніч прочнулася, ніч набула такого кольору, нисе в завис камінного вуголю у воді додали молока – світало. Перше, що відчула – я хочу поцілувати Толю. Тихенько встала, заглянула в сусідній покой, де мирно спали Каленик та Василько, а кіт, по-моєму, робив вигляд, що спить, потім вдягла знову свою найкращу синю сукню – кілька разів за все життя я задумувалася ранком, що вдягти, сьогодні був якраз такий ранок, – накинула плюш і вийшла на ґанок. Ранок був вельми холодний. Різкий вітер з того боку, де раніше була північ, відразу пронизав до шкіри. Я відрухово знизала плечима. І завмерла. На лавці під яблунею сиділа Смерть.
Вона була все в тій самій синьо-зеленій довгій сукні, кошик стояв поруч. Блідна і тонка, вона дивилася на мене сумно і спокійно. Очі її сяяли флікерним відбитим сяйвом. Поруч з нею, на розгілці яблуні, сиділа велика пташка – то була пава, точніше, павич. Пташка, красиво повернувши голову з короною, уважливо дивилася на мене.
…Ти не знайдеш відповіді на свої запитання – і не шукай їх, – почула я голос Смерті в своїй голові. – На цих сходах мніго вибитих сходинок, на цій гулячці обірване листя на верхівочці. Смерть – запорука життя, а і я не відаю того, про що ти питаєшся. Не відаю і того, чи вийде в нас сьогодні спинити того, хто в темряві не мовчить, хто випускає і висмикає, хто випльовує і виливає.
Смерть встала і, залишивши кошик на лавці, підійшла до мене. Від неї війнуло… пахнуло чимось таким… не холодом, не ароматом… якимось сполученням холоду і аромату… яке перебивало різкий вітер, як перпендикуляр пряму – і від цього робилося тепло.
Смерть дивилася мені в очі і беззвучно говорила.
…Не шукай відповіді на запитання чому. Але ти можеш запитати мене про щось інше: що і як.
Смерть доторкнулася пальцями до моєї скроні; відчування було, начебто скроню мазнули «Диклоран плюс» – одночасно і гарячіло, і холоділо.
…Питайся, коли хочеш, сказала вона.
З розгубленості я бовкнула найнедорічніше запитання, яке тільки можна було придумати:
– А що тепер у Америці?
У люмінесцентних очах Смерті промелькнув подив.
…А що в Америці? На Марс полетіли. Коли ти хочеш, після невеличкого роздуму промовила вона, ти можеш туди втрапити через свою нору… Хочеш? – я відмовно похитала головою – Питайся ще?
– Скажи, у мене хтось народиться від Толіка? – знову бовкнула я.
На лиці моєї співрозмовниці промелькнула легка, перебіжна усмішка.
…Хиба після смерті, – відповіла.
Незрозуміло. Що вона мала на увазі: після того, як я вмру, чи після Смерті, тобто після того, як хтось народиться в неї?
…Я думала, ти станеш питатися про те, що і як вам робити сьогодні. А ти про Америку. Нема чого розраховувати на них.
– Так, так, звісно. Я просто від того, що зненацька…