…Ні Смерть, і ніхто не знає, а тим паче у Америці, що робить, коли тут хтось тихий, що мовчить у темряві, що випускає і висмикає, що випльовує і виливає, намагається видертися, – промовила Смерть. – Я тільки можу допомагати тим, хто намагається з ним боротися. Чого, ти думаєш, віте до цих пір ще живі, коли навіть дим з комина стає причиною розправи? Бо Смерть тримає над вами свого полога. Бо Будка стоїть біля луговини Смерті. А над тим, хто в темряві, є тільки одна сила, але промислу тієї сили не знає навіть вона сама. Я не знаю нічого про те, хто то там у темряві. Відаю тільки, що він росте. Він з’явився в перші часи, а до часу перших народів виріс до погрози. Скажу ще раз, я не знаю, хто він або що він, але знаю, що вища сила це знає. Поки я ходжу по лузі, я мніго чого довідалася і зрозуміла. Божевільний м’яч під регіт того, хто його кидає, скаче по молодих паростках, і його неможливо вирвати з рук того, хто регоче, – але можна, коли є сприт, перехопити його в повітрі та втекти з м’ячем. Можна ще принести в заполі сочанистих яблук, і пригостити того, хто кидає м’яч, – можливо, він на час забуде це робити.
Нічого не розуміючи, я мовчки дивилася на неї. Який м’яч, які яблука? В своєму стані я не здольна була трактувати алегорії. Мабуть, Смерть це зрозуміла.
…Викопайте закопану під колодою, – промовила вона. —
Дякую, пояснила, – подумала я.
…Поясню, – почула в голові її голос. – Слухай. То було тоді, коли землю міряли моргами, гроші рахували копами, а збіжжя сплавляли Бугом. Плотогон, який жив тут, в Лисячому Хвості, був жонатий вже майже два місяці…