Хедхантер побіг до пікапа за «Ремінгтоном». Щастя, що він залишив його у машині. Коли здоровань повернувся, Тимур уже не кричав. Перед ним з руїн витикалась замурзана, мов у шахтаря, голова Лаури. Якби зброя була на руках, ґевал пристрелив би дівчину.
— Егей, жабоїдко! — заревів Ріно. Він мусив викричатися, щоб заглушити пекуче почуття сорому. — Що це ти влаштувала тут? Що це, блядь, за свято піротехніки? Захотілося Хелловіну, розтуди твою маму?!
Він усе ще тіпався після скороминущого переполоху. Нерви не витримували. Згодом велетень інстинктивно промацав свої кишені у пошуках сигарет, аж поки не згадав, що вони закінчились.
— Ріно, вгамуйся, — українець швидше опанував себе. — Допоможи її витягти…
Психіатр була живою, але безтямною. На диво, вона не отримала серйозних ушкоджень, якщо не брати до уваги вибитого плеча та опіків на спині, руках і правій частині обличчя. Дівчина рила наосліп цілих півгодини, перш ніж вибралась на поверхню. Чоловіки перенесли її до «Тойоти» і поклали на задньому сидінні. Часом Лаура схоплювалась, тупилась виряченими, але незрячими очима в дах автомобіля і бурмотіла щось про те, що потрібно швидше йти в пустелю, відійти якнайдалі. А потім знову впадала в забуття.
Через дві години Лаура опритомніла. Попросила води, осушила вміст останньої пляшки і почала пригадувати. Спершу вона розповіла про гуркіт, від якого двигтіли стіни і в якому Алан Ґрінлон розпізнав американські винищувачі. Потім розказала, як вони з Аланом вийшли надвір, не виявивши нічого підозрілого. Далі спогади обривалися. Вона не пам’ятала навіть, як вибиралася з-під уламків. Хоча цього було достатньо, щоб Тимур та Ріно отримали уявлення про те, що відбулося за час їхньої відсутності.
Вони виконали брудну роботу. Після чого Пентагон поставив жирну крапку.
Вівторок, 1 вересня, 06:43 (UTC –4)
Пустеля Атакама
Вікна машини запітніли, довше протримавши у салоні темряву.
Тимур відкрив очі першим. Від спання у незручній позі затерпли ноги, а шию від лівого вуха до хребта прохромлював біль. Він відкрив двері і сповз на пісок. Випростався. Потягнувся. Вдихнув на повні груди. Ранкове повітря промило холодом заспані нутрощі.
Хлопець обійшов пікап, опинившись поміж «Тойотою» та згарищем. Довго дивився на почорнілі шматки залізобетону, супився, відновлюючи в пам’яті вервечку вчорашніх подій. Затим почухав голову, розстебнув ширіньку і почав справляти ранкову нужду.
Клацання дверцят розбудило Ріно. Крекчучи, амбал вивалився з пікапа і перевальцем почвалав до Тимура.
— Як спалося? — повернувши голову, поцікавився програміст.
— Як у труні. Тіснота собача. А ти як?
— З-змерз… — цокаючи зубами, вимовив хлопець. Кров ще не встигла розігнатись по жилам. Руки і ноги вкривали пухирці. Тілом раз за разом прокочувалося тремтіння. — А ще жерти хочеться…
Хедхантер з розумінням кивнув, став поруч і взявся відливати, споглядаючи з якимось придуркувато-недовірливим виразом руїни того, що зовсім недавно було однією з найбільш технологічних лабораторій Південної Америки. Здоровань змахував на зніченого мільярдера, котрий вельми умовно пригадує вчорашню гулянку, під час якої ненароком спалили його віллу.
— Аж не віриться. Правда, старий? — сказав Хедхантер, порухом голови вказавши на згарище.
Цього разу мовчки кивнув Тимур.
Отак вони й стояли, пліч-о-пліч, поливаючи паруючими струминами бурий пісок.
— Усе не так і погано вийшло, — відсторонено промимрив південноафриканець.
— Ти про що?
— Про все… оце…
Чоловіки майже одночасно застебнули «блискавки» на штанях. Тимур подивився на Ріно. Хлопець, хоч убий, не міг знайти нічого хорошого в
— Не витріщайся так на мене, — Хедхантер стукнув його по плечу, — все залежить від того, з якого боку це лайно роздивлятися. Ти ж знаєш: пляшка може бути напівпорожньою, а може — наполовину повною. Жаль, звісно, стільки народу полягло, — найманець сплюнув на землю. Ця дія і вираз його обличчя трохи не в’язалися з останніми словами. — З іншого боку, якщо не принюхуватися, помізкуй: ботів знищено, докази ліквідовані, а ми — живі. Могло бути гірше, фелла. Значно гірше…
— Ти маєш рацію. Могло бути гірше.
Українець потюпав до позашляховика, розчахнув задні дверцята і розбудив Лауру.
— Як ти? — поцікавився, коли дівчина прийшла до тями.
— Пити хочу…
— Води більше нема, Лауро… Сподіваюсь, скоро роздобудемо.
— Паскудство.
— Знаю.
Хедхантер забрався на місце водія.
— Що вирішуємо? — заліз у кабіну Тимур.
— Валимо звідси. Чи тобі кортить назбирати камінчиків на пам’ять?
Обличчя програміста зберігало серйозний вигляд.
— Куди ти хочеш їхати?
— До Калами. Може, до Антофагасти, як пального вистачить. У нас є паспорти, сядемо на рейсовий автобус до Сантьяго-де-Чилі, там — на літаки — і по хатах.
— Кажеш, паспорти? Чудово. Але у нас немає грошей! Нам доведеться спілкуватися з посольствами. Пояснювати…
Ріно прицмокнув язиком. Тимур починав його дратувати.
— Я дістану гроші, — вепрячі оченята хижо спалахнули, — для нас усіх. Дай тільки вибратись у місто.