— Як? — не заспокоювався програміст.
Південноафриканець відказав з виразними розсердженими нотками в голосі:
— Ти хочеш полетіти додому чи ні?
Тимур дивився на сонце, що випливало з-над гір. О такій порі воно набуло приємного помаранчевого кольору. Того відтінку, що не виїдає очі. Можливо, в Антофагасті пощастить нашвидку «загнати» кому-небудь «Тойоту». Хлопець усвідомлював, що пікап побитий та ще й
— Я хочу полетіти додому, — зрештою промовив він.
Ріно завів двигун, і вони рушили.
Вівторок, 1 вересня, 07:29 (UTC –4)
Пустеля Атакама
— Стійте! — нашорошилась Лаура.
— Тобі погано? — зиркнув у дзеркальце заднього виду Тимур. (Від’їхавши на кілька кілометрів від решток комплексу «NGF Lab» Тимур і Ріно помінялись місцями. Опіки, отримані на Ель-Татіо, заважали Хедхантеру кермувати.)
— Ні, — мотнула головою дівчина, — просто зупинись.
Плавно натиснувши на гальма, Тимур завів «Тойоту Тундра» на узбіччя.
— Ви чуєте? — звела брови психіатр.
Ріно розкрив рот, збираючись спитати «що саме?», коли зненацька почув розмірене чахкання. Тихе «вух-вух-вух…» розносилося пустелею.
В цьому місці вапнякові пагорки напирали на дорогу і затуляли огляд.
— Вертушка, — через секунду визначив амбал.
— Точно, — Дюпре поводила вказівним пальцем по колу, імітуючи рух лопатей.
— То й що? — спитав Тимур.
— Невже не розумієш? Це армія, фелла.
— Поза всяким сумнівом, — підтакнула психіатр. — Давно на них чекала. Зникнення стількох людей, автомобілів, відсутність зв’язку з комуною Сан-Педро, а тепер ще це нічне бомбардування. Все це не могло довіку лишатись непоміченим. Здається, чилійські військові нарешті взялися за розум.
— Панове, — заговорив Хедхантер, — гадаю, не варто пояснювати, що зустріч з офіційними представниками Чилійської республіки не входить у наші плани.
— Це вже напевно.
— Що ти пропонуєш? — Тимур готовий був підписатися під кожним словом амбала.
Вертолітне ухкання доносилося з півночі. І наростало.
— Давай у пустелю, — скомандував Ріно. — Хутчіш!
Тимур завів пікап, перетнув шосе і помчав на південь, навпростець крізь рівнину. Їм пощастило, що в даній місцевості ґрунт був переважно твердий. З-під коліс не здіймалася курява, котру, безсумнівно, засікли б з вертольота.
Нерівності рельєфу дозволили втікачам непомітно віддалитись від шосе, загубившись посеред пустелі. Тимур час від часу косився на дзеркальце, але вертоліт так і не показався, тримаючись низько над пагорбами. На відстані двох кілометрів від траси хлопець надибав підходящу заглибину, загнав туди позашляховик і вимкнув мотор. Маючи над головою машинерію, яка рухається значно швидше і дає можливість бачити набагато більше, ліпше було перечекати. Скоро розмірене чахкання гвинтів пом’якшилося до ледь чутного фону, а тоді остаточно затихло.
Лаура і чоловіки вчасно забралися з дороги, що сполучала Сан-Педро і Каламу. Через п’ять хвилин після того, як «Тойота» з’їхала з асфальтівки, в напрямку Сан-Педро промчала колона з шести вантажівок з солдатами і чотирьох бронетранспортерів. Якби Тимур того ранку прокинувся хоч на десять хвилин пізніше, вони б нізащо не вислизнули з пустелі непоміченими. Через півгодини всі дороги, що ведуть до Калами та Сан-Педро, стоятимуть перекриті. Ще за годину військові перекриють траси № 5 (Панамериканська магістраль), № 25 (Кармен-Альто — Калама) та № 1 (ще одна гілка Панамерикани, на ділянці Токопійя — Антофагаста).
Дві з лишком години (поки не закінчився бензин) вони просувались на південний захід крізь пустелю. Коли баки спорожніли, вони покинули позашляховик і пішки дістались Панамерикани, вийшовши на магістраль поміж селищем Бакедано та станцією Кармен-Альто. Лаура запропонувала добиратися до Антофагасти автостопом. Власне, нічого іншого не лишалося. Правда, враховуючи відсутність грошей, а також вельми непрезентабельний зовнішній вигляд, шанси на те, що хтось підкине їх до столиці регіону, були мізерними…
Вранці 1 вересня Джеймі Макака зганяв у пустелю і відкопав свій скарб.
Скарбом виявився похідний наплічник, закутаний у товстий целофан. У ньому лежали болівійський паспорт на ім’я Луїса Фернандеса, п’ятнадцять мільйонів песо готівкою[127], набої для «Маґнума», фотографії парагвайських порнозірок, кілька сувенірів, що залишились Джеймі від батька, та рулон туалетного паперу. Відчистивши рюкзак від піску, Макака викинув туалетний папір і постери з цицькастими парагвайками. Секунду провагавшись, порвав на дрібні шматочки паспорт громадянина Болівії. Потому він цілу хвилину дивився на пачки з грошима — клятими ненависними папірцями, котрі зіпсували йому життя. Подумував, чи не позбутися їх. Спалити і розвіяти понад пустелею.
Сухий вітер клубочився вихорами, звиваючи з піску химерні, подібні на духів фігури.