Бот полностью

Психоістота також має під собою наукове підґрунтя. Прописуючи цього «персонажа», я користувався ідеями Карла Юнга. Детальніше з ідеєю колективного несвідомого можна ознайомитися в «Тевістокських лекціях» (за наводку дякую Юлії Джугастрянській).

Хочу висловити подяку кандидату хімічних наук Анастасії Яковенко за допомогу під час проробки багатьох технічних моментів цього роману. Зокрема саме Настя «принесла» в роман альдостерон і все, що пов’язане з цим гормоном, наповнивши реальним змістом мою задумку про залежність ботів від стероїдів. Окреме спасибі моєму товаришу, професійному програмеру Едуарду Корольчуку за цінні поради, що стосувалися питань програмування ігрових ботів. Я все одно їх не послухав і написав усе по-своєму, та все ж — дякую.

Продумуючи сюжет роману, я не планував писати епізод про нараду в Пентагоні. Необхідність у ньому виникла, коли я зрозумів, що жоден з існуючих бомбардувальників просто не може доставити бомби до пустелі. Атакама розташована надто далеко від діючих американських баз (авіабаза «Говард» у Панамі була закрита 1 листопада 1999-го).

Я вирішив, що лабораторію бомбитимуть літаки ВПС США. Росія лежить занадто далеко від Атаками, а жодна інша країна світу не володіє достатньо потужною стратегічною авіацією. Та найголовніше — на сьогоднішній день тільки у США є бомбери-невидимки, здатні залишати в дурнях радари найсучасніших систем ППО.

Ось так закрутилась уся ота веремія, пов’язана з підготовкою операції «Антибот». Що я тільки не вигадував, аби «B-2 Spirit» зміг дотягнути до цілі. Спроба «залучити» до операції заправників нічого не дала — повітряні танкери теж треба кудись саджати. Я не знав, як далі бути. По-голлівудськи висаджувати в повітря лабораторії кимось із учасників проекту «NGF» не хотілося — це тривіальний, заяложений хід.

Після тижнів кропіткого пошуку я несподівано натрапив на статтю, де йшлося про посадку транспортного літака «C-130» на авіаносець. Єдину в історії авіації! З’ясувавши, що одна з модифікацій «130-го» якраз є заправником, я втямив, що таки знайшов вихід з глухого кута. Ретельно прорахувавши час вильоту, час нанесення удару, місце зустрічі «Привида» з повітряним танкером і витрату пального, я «вшив» у сюжет історію про планування операції та знищення лабораторій. Як на мене, вона додала фабулі реалістичності. У будь-якому разі виконана робота зайвою не була. Якщо Пентагону раптом заманеться бомбити Чилі, вони можуть запросто використовувати мої напрацювання. За точність ручаюся.

Не варто, мабуть, казати, що аеропорти, пасажирські рейси, термінали і навіть ґейти, згадані на цих сторінках, також існують. Єдине припущення стосувалось населення Сан-Педро. Насправді населення Сан-Педро-де-Атаками становить 1938 жителів. Я зменшив цю цифру вп’ятеро до 400, вважаючи, що це реальна кількість людей, з якою 40 тренованих істот можуть легко впоратися (я міркував так: 3/5 з цих чотирьох сотень — це жінки та діти, лишається 160 чоловіків, розкиданих по селищу, сонних і не готових до опору, оскільки боти прийшли несподівано посеред ночі). Був, правда, інший варіант: я міг підвищити загальну кількість ботів і, відповідно, кількість тих із них, що втекли з лабораторій, але написання сучасної інтерпретації епопеї «Війна та мир» не входило в мої плани.

Незважаючи на сказане вище, всі герої та ключові події роману є вигаданими.

І насамкінець… Наприкінці літа 2011-го, маючи за плечима п’ятсот тисяч знаків з пробілами, я втратив перспективу. Продовжував писати радше за інерцією, аніж осмислено. Я більше не міг об’єктивно оцінювати текст. Таке часто трапляється, коли пишеш великий твір. Утрата відчуття новизни раніше чи пізніше приводить до втрати віри в саму ідею. Просто настає момент, коли тобі більше нецікаво розказувати цю історію самому собі. І це збіса неприємна річ. А тоді якогось дня я випадково натрапив на пісню «Undead» молодої rap-core команди «Hollywood Undead». То був справжній землетрус! Довбаний Везувій шарахнув вогнем у мене перед мордякою. Нічого подібного я не відчував з 1998-го, коли вперше почув шведських рокерів «In Flames». Насичена імпульсивна мелодія надимала мене, дерла на шматки, випалювала нутрощі. Я ходив по землі, але в той же час літав десь високо.

Такий приплив енергії потрібно було кудись дівати. І я з новими силами засів за рукопис. На світанні кожного дня скидав у плеєр три пісні «Hollywood Undead» — «Undead», «California» та «City», — вмикав звук на повну, заглушаючи решту Всесвіту, і писав, писав, писав… Нікому не відомі молоді рокери стали електрошоком, що смальнув мою довбешку, повернувши до неї звичні бісики. 6–7 годин/2000 слів/13 000 знаків щодня — і я побачив, як окремі обірвані латки зростаються у міцне барвисте полотно, формуючи цілісну оповідь.