— Не знаю, чи слово «розробляємо» доречне у нашому випадку, — нейрохімік якось відсторонено втупився у стелю, — мабуть, правильніше сказати «вирощуємо». Та що казати, навіть означення «бот» не вельми пасує до того, що ми… гм… виростили, — старий опустив погляд. — Абревіатура «NGF» розшифровується як «New Generation Fighter»[48]. Спочатку ми називали хлопчиків «перспективними бойовими одиницями», але згодом Вілл Ноланд вигадав дражнити їх ботами. Певною мірою, це відповідало дійсності, хоча вони не є ботами в повному розумінні, — Ральф, лукаво примружившись, зиркнув на Тимура: — Б’юсь об заклад, пан Коршак здивується.
— Я перепрошую, Ральфе, ви розробляєте роботів? — не втримався українець.
Канадець затнувся, трохи сердитий через те, що його перервали. Втрутився Кейтаро:
— Тимуре, ви ж програміст.
— Так.
— Припускаю, ви добре розумієте, що таке штучний інтелект.
— В загальних рисах.
— Принаймні ви усвідомлюєте всі його обмеження.
— Безперечно.
— То невже ви вважаєте, що роботи можуть на рівних протистояти людині?
— Ні… Звісно, ні.
— Оце і є відповідь на ваше запитання, — холодно підсумував Кейтаро. — Ми не займаємось проектуванням людиноподібних роботів.
— Спрямованість наших сучасних розробок виникла не відразу, — знову заговорив Ральф Доернберг. — Продукт, що ми проектуємо, виріс із нанотехнологій, увібравши у себе досягнення мікробіології, нейрохімії та програмування. Довгий час ми не могли знайти йому застосування. Більшість корпорацій на кшталт «Боїнга», «Тойоти» чи «Дженерал Моторз» відвертались, лякаючись складності та високої вартості досліджень. Ми майже втратили надію, коли з паном Кейтаро зв’язався Пентагон. Один з інженерів «Локхід Мартін» дізнався про презентацію, що ми представили у відділі перспективних розробок корпорації «Боїнг»[49]. Він не був присутній особисто, оскільки я виступав перед технологами. В ті часи ми хотіли застосовувати ботів на збірних лініях крупних виробництв, якими є авіазаводи. Хай там як, інженер зацікавився. Розказав босові, той доповів у Пентагон. Через тиждень на нас вийшов Вільям Ноланд. Саме він поглянув на нашу ідею з… дещо іншого боку. Вілл першим озвучив можливість військового застосування. Після тривалих перемовин Міноборони дало добро і виділило кошти. Саме через це — ви мусите розуміти — все, про що я нині говорю, а також будь-що почуте чи побачене вами мусить залишатися в межах лабораторії.
Кілька чоловік з розумінням замахали головами. Тимур мовчав, уважно слухаючи.
— Трохи передісторії допоможе вам краще зрозуміти суть. — Ральф узяв до рук пульт і ввімкнув мультимедійний проектор. На стіні поряд з дошкою проступило зображення військового літака. — Перед вами винищувач 5-го покоління «F-22 Raptor». Той самий, поки що єдиний у світі. Це новий літак, який має значно вищий бойовий потенціал, ніж його попередники, завдяки малопомітності, надманевреності, багатофункціональності, можливості вести всеракурсний обстріл цілей. У нього багато якостей, що дозволяють гарантовано перемагати літаки 4-го покоління, такі як «Су-27» чи «МіГ-29». «Раптори» навчені діяти роєм: вони можуть спільно вражати ціль, прикривати один одного майже без втручання з боку пілотів тощо. У світі новітніх озброєнь таких прикладів безліч: існують новітні танки, котрі аналізують цілі і вибирають найкращий шлях на місцевості, високоточна стрілецька зброя, «розумні» бомби. Все змінюється і прогресує. За виключенням одного — людини. У війні майбутнього солдат стане найслабшою ланкою. Homo Sapiens з усіма своїми обмеженнями просто не вписуватиметься у вінегрет високотехнологічної зброї та техніки. Іншими словами, подальший розвиток озброєнь впирається не в технологічні складнощі, а в недоліки солдата — звичайної людини. Можна розробити ще швидші літаки, досконалішу бронетехніку, проте всі вдосконалення зводяться нанівець, оскільки людині буде не під силу ними керувати. Ми не встигаємо за технологіями, які самі ж продукуємо. Ось так, за аналогією з винищувачем «F-22», і зародилась ідея, що призвела до появи ботів, — «new generation fighters»[50].
Тимур ущипнув себе, щоб упевнитися, що не заснув. Якби не серйозність, з якою говорив канадець, він би нізащо не повірив у те, що чує.