Джеп німував. Тимур вилупив баньки, аж шкіра на лобі наморщилася.
— Це він? — не ховав подиву українець. — Це ваш бот? — програміст посміхнувся. Чого всі тремтять, мов миші? У хлопця в голові не вкладалося, що безвусий підліток може серйозно загрожувати двом десяткам чудово озброєних та захищених бетонними стінами чоловіків.
Зиркнувши на Кейтаро, Тимур відволікся. Коли він перевів погляд назад, малюк уже не стримів у заціпенінні. Він відхилився назад, здійнявши праву руку над головою, і ритмічно розмахував нею у повітрі. Він розкручував… пращу.
Не встиг Тимур подумати про древнє знаряддя для метання, як підліток різко подався вперед, пославши руку в напрямку будівлі. Ще через мить програміст збагнув: щось масивне — велике й чорне — з шаленою швидкістю летить у вікно.
За секунду Кейтаро і Ріно немов вітром здуло.
Африканці, пригинаючись, також рвонули геть із коридору.
Інстинктивно програміст позадкував. Хлопець устиг відступити на півкроку, коли чорний предмет поцілив у вікно. Скло зі скреготом тріснуло, верхня ліва чверть розсипалася на друзки і невідома штуковина впала на долівку. Наляканий брязкотом битого скла, Тимур перечепився і заточився, боляче гепнувшись головою об протилежну стіну.
— Всі на підлогу! НА ПІДЛОГУ! — на все горло заволав Ріно, сахаючись у бічну галерею. — Це може бути бомба!
З дальнього кінця коридору, куди шаснули гереро, долинуло безладне тупання, груба лайка, потім донісся звук падіння чийогось тіла, знову матюки, і зрештою все затихло.
Тимур, випроставши ноги, напівлежав на кахлях, спираючись ліктями об підлогу, а головою об стіну. Він опинився найближче до підозрілого предмета, що влетів крізь вікно, так легко пробивши триміліметрову шибку, і чудово розумів: тікати немає сенсу. Якщо сюди залетіла бомба, він встигне відбігти якраз настільки, щоб роздивитися, як його тельбухи пролітають повз нього вздовж коридору.
Хлопець важко дихав, відчуваючи, як долоні і пахви вкриваються потом. Від страху яйця зробилися твердими, мов горішки.
Нарахувавши тридцять переляканих ударів серця і втямивши, що ще не помер, Тимур опанував себе. Осмілівши, звівся навпочіпки і подивився на чорний предмет.
— Це камінь! — крикнув програміст. — Це звичайний камінь!
Лаура, Кейтаро та Ральф боязко виткнули голови зі сходової клітини. Тимур зірвався на рівні ноги і підступив до вікна. До цього моменту він не був по-справжньому наляканий. Пригода у пустелі насторожила, але не настрахала. Розповіді Ральфа Доернберга нагадували монологи з фантастичних романів і не справляли належного враження. Закинутий пращею предмет врешті-решт був лише каменем. Але в той момент, спрямувавши погляд у пустелю, Тимур уперше збагнув, що вляпався у щось кошмарне.
Світловолосий підліток віддалявся пустелею. От тільки біг він не так, як зазвичай бігають підлітки. Хлопчик ретирувався по зигзагоподібній траєкторії. Через рівні проміжки часу змінював напрямок руху на визначений кут; ноги при цьому рухались ритмічно, піднімаючись на одну й ту саму висоту. Тимур із жахом подумав, що пацан рухається точно так, як мали б рухатись розроблені ним ігрові боти.
Не замислюючись над тим, що робить, Тимур нахилився і підняв з підлоги каменюку. Це ж з якою силою треба було її запустити, щоб, пролетівши сотню метрів, вона розбила вікно? Несподівано програміст намацав пальцями поворозку. Придивився. Шнурівкою до каменюки був прив’язаний шматок темного паперу.
— Тут щось є! До каменя прив’язана записка.
Тимур стягнув шворку, відчувши між пальців клапоть цупкого обгорткового паперу. Розгорнув його. Всередині чорною фарбою, перекошеними, немов дитячими, літерами було виведене одне єдине слово:
Хлопець знизав плечима. HORT. Для нього ці чотири літери нічого не означали. Поки що нічого не означали.
Довкола українця щільною юрбою скупчилися науковці:
— Що там? Покажи! Дай глянути…
Тимур простягнув записку. Першим за папірець ухопився Ральф Доернберг.
— Як тобі таке? — канадець тут-таки відсахнувся, передаючи обривок Кейтаро. Риси обличчя вченого загострились. Ковзнувши поглядом по пальцях, які стискали листок, Тимур відмітив, що в нейрохіміка страшенно бліді нігті.
— Хорт? Це неможливо, — процідив Джеп. — Боти не можуть цього знати.
Кожен наступний, хто отримував папірець (за виключенням новоприбулих Стефана, Алана і самого Тимура), роззявляв рота і бліднув. Там наче було послання від архангела Гавриїла, щось на кшталт: «Готуйся, чувак! Завтра я прийду по твою грішну дупу».
Окинувши оком всіх присутніх, Тимур подумав, що їх вразив не стільки факт того, що боти щось написали, а саме те,
— Може, ці ваші суперсолдати помилились? — навмання припустив Тимур. — Мали на увазі
Ральф Доернберг серйозно подивився на нього:
— Вони не розмовляють. Ні англійською, ні будь-якою іншою. Тим більше боти не вміють писати.
— А як же ця цидулка? Ви ж говорили…
— Цього їх не навчали. Не було необхідності.
Поки нейрохімік вагався, чи говорити далі, наперед виступила Лаура Дюпре: