— Маячня, — форкнув Джеймі Макака і повернувся до вікна.
Тиждень тому пігмей недоплатив кур’єру, що привіз товар із Болівії. Хлопчина трохи образився і на людях поцікавився у Макаки, чи в дитинстві однокашники, бува, не перчили його в ніздрі, бо носові пазухи такі роздовбані, що нагадують… ну, самі знаєте що. Кур’єра закопали в пустелі за триста метрів на схід від Панамерикани, і тепер Джеймі очікував реакції болівійських кабальєро.
— Це не вони. Безглуздо гробити невинних селюків, та ще й за двісті кілометрів від Токопійї.
Джеймі більше не слухав Армандо. Дивлячись на лискучий, мов лезо ножа, серпик місяця, Макака перестав лузати насіння і потягнувся думками до Господа. Він прохав у Всевишнього дві речі: 1) підкинути йому нових клієнтів і 2) нормально покакати. (За друге прохання Джеймі було по-дитячому соромно, він навіть подумки боявся його озвучувати, але інакше не міг: чоловічок замучився раз по раз тужитися так, що аж в очах меркнуло.) «Невже людям набридло колошкати одне одного? Та ніколи в таке не повірю! — обурювався бандит. — Чи ж соплякам з багатих сімей перехотілося ширятися? Чому все так погано, Господи? Невже Тобі важко зробити так, щоб було, як колись… — Макака роздумався, впершись підборіддям у груди, а тоді звів зажурений погляд на місяць: — І бажано, щоб клієнти були із Сантьяго. Столичні завше більше платять».
Несподівано у двері подзвонили, відлучивши пігмея від глибокодумної розмови з Богом.
— І кого це принесло в таку пізню годину? — не відриваючись від іскристих відблисків на тремтливій океанській воді, пробурчав Джеймі. Голос звучав байдуже, зовсім не сердито.
— Мабуть, знов якийсь наркаш по траву, — припустив Армандо. — Прогнати його?
Макака не відповів, презирливо випнувши губи. Це могло означати що завгодно, але оскільки заперечної відповіді не прозвучало, Армандо підвівся і потюпав до вхідних дверей, що виходили на дорогу з протилежного боку будинку.
Заглянувши у вічко, здоров’як крикнув за спину:
— Це Мігель, шефе!
Мігель величав себе видатним мудраком та філософом, хоча на ділі був звичайним випивакою-бомжем, що заробляв на харч, блукаючи довкола токопійського порту і шапкуючи милостиню. Переважно він жебракував, вдаючи з себе глухонімого. Мігель мав достатню для такого роду занять кваліфікацію, адже за молодості, підробляючи у притулку для людей з вадами слуху, вивчив як амслен, так і чилійську мову жестів[74].
Оскільки ніхто в Токопійї не підозрював, що Мігель насправді не глухонімий, жебрак працював нишпоркою у Макаки, доповідаючи про те, що відбувається в місті.
— Впусти його, — апатично відгукнувся Джеймі.
Армандо відкрив двері і насупився:
— А це що за почесний караул?
Обабіч Мігеля, схиливши голови й опустивши очі, стриміло двоє русявих, доладно скроєних близнюків. Такі ж брудні й обідрані, як і жебрак.
— Мені потрібно поговорити з Джеймі, — стараючись погамувати тремтіння, пробелькотів Мігель.
— Повторюю питання: що за білошкірі вишкребки припхалися з тобою?!
Затурканий злидар втиснув голову між пліч і силувано покосився на Армандо.
— Якщо чесно, то це
Тьмяного світла, що пробивалось з коридору, було недостатньо, аби роздивитися сині, мов сапфіри, очі хлопчаків. Якби Армандо вчасно помітив ті моторошні ультрамаринові погляди, то нізащо не пустив би візитерів. Але громилу (як і багатьох інших до нього в Сан-Хосе, Санта-Розі, Мачуці, Сан-Бартоло і навіть у Сан-Педро) ввела в оману невинна дитяча зовнішність.
— Чортзна-що… — він відступив з хідника. — Заходьте.
Жебрак і його мовчазні супутники прослизнули в хатину Макаки.
Джеймі, склавши руки на пузці, незворушно дивився у вікно.
— Доброго здоров’я, Джеймі, — опинившись на веранді, вклонився обірванець.
— І тобі не кашляти, Мігелю, — Джеймі відклав кульок з насінням. — Кого це ти мені привів?
— Це…
— Ти тільки поглянь, Армандо! — перебив його Макака, вилупивши нижню губу. — Малі ґрінгос! Та ще й близнята! Дай угадаю: шпінгалети хочуть працювати на татка, еге ж?
— Не зовсім, Джеймі.
Раптом сталось щось таке, що примусило Джеймі й Армандо напружитись. Один з синьооких двійнят грубо штурхонув Мігеля у спину. Затим пальці малого замелькали в повітрі — він щось переказував мовою знаків.
— Шефе, ці двоє хочуть у вас дещо купити, — видатний мудрак насилу вичавлював з себе слова.
— Фак, вони що — німі?
— Ага.
— Ти певен?
— Цілком. Обидва шкети знають мову жестів. Правда, якогось дідька американську.
— Нахабні, як чорти. Як ти терпиш таке ставлення з боку цих сопляків?
— Я… е… ну… Джеймі, ти не розумієш, вони…
Макака знову недослухав. Реготнув і відсунувся від вікна.
— Оце прикол! Ти таке бачив, Армандо? Скільки живу, ще такого не зустрічав.