— Padre, — сказав він; у голосі проступили і вдячність, і покірливість, і легке відлуння страху від усвідомлення непоправності лиха, яке він міг скоїти п’ять років тому в Атакамі. — Lo siento, Padre, por favor discúlpame![76] — після цих слів Джеймі Макака підніс пошерхлу руку преподобного до обличчя та приклався губами до її тильного боку.
Ріно Ґроббелаар сконфужено кліпав на карлика, Тимур помітив, як напружилися м’язи його правиці, проте долоню преподобний не висмикнув.
— Що це з ним? — вирячившись, прошепотіла Лаура.
Українець знизав плечима. Надмірно палкий вияв вдячності насторожував, водночас Тимур не міг не визнати, що він виглядає щирим.
Макака відпустив долоню. На шерехатій шкірі преподобного лишилися сліди крові. Побачивши їх, Джеймі похапцем утер носа рукою. Він не був дурнем і, чудово розуміючи, як його вчинок виглядає з боку, випростав ліву руку, обережно вказав пальцем на комірець Ріно та протараторив іспанською:
— Por poco y asesino al Padre hace 5 años. Lo recuerdas? Cuando nos conocimos en el desierto…[77]
Цього разу Лаура нічого не зрозуміла.
Тим часом Тимур Коршак, нахилившись, приклав палець до шиї ліванця. Із пульсом усе було добре. Погано було те, що довкола розпростертих посеред тротуару тіл починали збиратися люди. Із хвилини на хвилину хтось обов’язково викличе поліцію.
— Чуваки, — спокійно повідомив українець, — нам треба по-хорошому вшиватися звідси.
Ріно стрепенувся, глянув навкруги, після чого розвернувся і закрокував на південь. Чилійці, похмуро зиркаючи, розступалися перед ґевалом. Тимур і Лаура, не вагаючись, шаснули за велетнем. Джеймі Макака кілька секунд глипав вибалушеними очиськами то на Каберру, то на Саїда, то на те місце, до стояв чорний «Chevrolet Impala» із квадратними фарами, а тепер тупцяли роззяви, а тоді кинувся наздогін південноафриканцю.
Учотирьох вони пірнули до офісу компанії «Europcar» за мить до того, як від центру міста долинули сирени поліцейського автомобіля та карети швидкої допомоги.
У прохолодному холі Тимур нарешті помітив, що Джеймі ув’язався за їхньою компанією.
— Чекай, — чоловік притримав Лауру за руку, — пігмей іде за нами.
Лаура та Ріно спинилися. Джеймі став перед ними та випростався, наче школяр перед директором. Схоже, він здогадався, що зараз вирішуватиметься його доля. Він не мав куди йти і небезпідставно припускав, що друга зустріч із ґевалом та його супутниками аж ніяк не є випадковістю, водночас Джеймі не мав уявлення, як це все пояснити. І як переконати, що він хоче залишитися з ними.
— Може, він боїться, що його переслідуватимуть, — припустила Лаура.
— А може, не варто було в це встрявати? — пробурчав Тимур. — Преподобний, звісно, молодець, гарно віддухопелив їх в ім’я Господа, але хто дасть гарантію, що ті двоє вилупків через півгодини не приведуть сюди ватагу з півсотні осіб?
— Якщо пощастить, за півгодини ми їхатимемо геть з Антофагасти.
Ріно довго роздивлявся Джеймі, відчуваючи, як ниє праве плече, м’язи якого впродовж минулих чотирьох років відвикли завдавати удари. Зрештою здоровань мовив:
— Якщо малий захоче — нехай іде з нами.
Запала кількасекундна мовчанка. Усі розглядали карлика.
— І в Атакаму також? — скептично підняв брову Тимур.
— І в Атакаму також, — поважно пробасив преподобний.
Українець роззявив рота, щоб запитати навіщо, проте Ріно випередив його, жестом пояснивши, що не бажає чути заперечень. Макака за інтонацією збагнув суть того, що сказав здоровань. Ступивши крок уперед, карлик урочисто простягнув південноафриканцю руку:
— No nos hemos presentado[78], — й урочисто додав: — Jamie.
Преподобний ледь помітно кивнув й акуратно, самими лише пальцями потиснув правицю.
— Ріно, — долонька Макаки повністю зникла в долоні велетня.
Із незмінно серйозним виразом на обличчі Джеймі вивільнив руку та повернувся до француженки.
— Лаура, — посміхнулась та і потиснула руку з короткими та пухкими пальцями.
Останнім, скептично звівши обидві брови, потиснув руку українець:
— Тимур.
До холу ввійшла чилійка в зелено-жовтій уніформі компанії «Europcar».
— Te puedo ayudar de alguna manera?[79]
Усі повернули голови в бік дівчини. Дженджик із вибритими скронями кудись зник.
— Ми хотіли дізнатися, чи можливо орендувати у вас мотоцикли для поїздки в пустелю, — англійською відгукнулася Лаура.
— Мотоцикли? — не приховувала здивування чилійка. — Я можу запропонувати вам чудові повнопривідні позашляховики за гарною ціною…
— Дякую, — зупинила її Лаура, — нам потрібні саме мотоцикли.
— Я перепрошую, але мені здається, що «Europcar» не здає в оренду мотоцикли.
— Ви впевнені чи вам здається? — не втрачала надії Лаура.
— Якщо ви почекаєте, я зателефоную й уточню.
— Так, будь ласка, — кивнула француженка.
— Ходіть за мною.
