У п’ятницю, 9 січня, фінансову столицю Еквадору накрила хвиля насильства. У місті сталося три десятки автомобільних аварій (половина з яких — наїзди автомобілів на натовпи), півсотні кривавих і абсолютно безпричинних бійок, повсюди тривали перестрілки невідомо кого невідомо з ким. Люди наче збожеволіли. На авеню Хуана Танка Маренго з вікна бізнес-центру «Edificio Executive» офісний працівник викинув свого колегу. Один із найкращих учнів «Colegio Alemán Humbolt Guayaquil», німецької школи в Ґуаякілі, розтрощив голову вчителеві фізики. Покоївка з готелю «Sheraton», що на вулиці Хоакіна Гонсалеса, зв’язала сорокарічну канадку, яка приїхала на відпочинок, після чого зарізала двох її неповнолітніх дітей. Двоє робітників на будівництві втопили в бетоні свого виконроба… Чимало вбивств сталося в приватних будинках і квартирах, тож про них ще кілька днів ніхто не знав.
Поліція підтвердила насильницьку смерть 83 жителів міста.
9 січня в усіх еквадорських ЗМІ назвали
Суботу вже ніяк не називали — не до того було. Хоча, якби хтось захотів, цей день, напевно, нарекли б
У неділю сумарна кількість жертв перевалила за чотири сотні.
На ліжку пульта не виявилося. Тимур розчаровано крекнув, підняв голову та побачив пульт на столі між Аліниною шкіряною сумкою і пакою глянцевих журналів (кілька номерів «Українського тижня», весь український «National Geographic» за 2014 рік, три чи чотири «Cosmopolitan» і один номер чоловічого «XXL» з Астаф’євою на обкладинці, через який чи, певно, більш доречно сказати, через яку Аліна третій тиждень діймала Тимура), але вставати не захотів. Ще рано — десята. У ті дні, на які не випадало чергування у Гідрометцентрі, — і, звісно, якщо дружина була на роботі, — Тимур Коршак дозволяв собі провалятися в ліжку до одинадцятої. Чоловік відкинувся на подушку та натягнув ковдру на носа.
Колись Тимур працював програмістом. Колись… Нині ж час, коли він мусив щоранку прокидатися о сьомій і поспішати на дев’яту в офіс, давно минув.
На початку зими 2009-го — через три місяці після повернення з Атаками[14] — Тимур Коршак звільнився з «Time-To-Play Technologies». Формально — за власним бажанням, хоча насправді його попросили піти. До того клятого відрядження до Чилі Тимура вважали одним із найкращих програмістів у «TTP», його ігрові боти в буквальному сенсі не мали собі рівних не лише в Україні, але й у Європі. Дмитро Віталійович Пузатий, директор зі стратегічного розвитку «TTP Technologies» і одночасно начальник відділу
Він більше не міг програмувати ботів.
Гаразд, давайте будемо відверті — він більше не міг програмувати взагалі.
Упродовж трьох тижнів після повернення Тимур Коршак годинами сидів перед пласким комп’ютерним екраном і дивився наче крізь нього, згадуючи малюків із кривавими очима, готових роздерти на шматки все живе, що трапиться їм на шляху; згадуючи Долину Смерті та Сан-Педро; згадуючи розкидані пустелею тіла мертвих селян і влаштовану ботами пастку на плато Ель-Татіо. Тимур не замислювався над тим, що його коди коли-небудь знову використають для втілення віртуальних монстрів у плоті — зовсім ні, він не зазирав аж так далеко, — він просто не міг позбутися, відмитися від в’язких і чорних, ніби нафта, спогадів. Спливали години, проходили дні, а на екрані не з’являлося жодного нового рядка програмного коду. Те, чого довелося зазнати в Атакамі, загартувало характер Тимура, але водночас щось зламало всередині, зсунуло якісь коліщатка зі своїх місць, від чого чоловік став цілковито непридатним для роботи програмістом — як солдат після перелому хребта втрачає придатність до служби у війську.
У компанії з мільйонними оборотами довго так тривати не могло. Дмитро Пузатий спробував відверто поговорити з Тимуром. Коршак стисло розповів босу про події в Атакамі (навряд чи Пузатий йому повірив), після чого директор запропонував своєму найкращому програмістові взяти відпустку. Тимур погодився.
