11 жовтня 2009-го Тимур Коршак та Аліна Федевич розписалися в центральному київському РАЦСі, що на проспекті Перемоги, 11. Весілля влаштували невелике, на півсотні гостей, але по-європейському стильне та вишукане. Для банкету орендували залу в заміському готельному комплексі «Царьград» на Житомирській трасі, за двадцять хвилин їзди від Києва. Батьки Аліни продали земельну ділянку у Василькові Київської області, а на виручені гроші придбали та подарували молодятам однокімнатну квартиру в дев’ятиповерховому будинку на Ванди Василевської, неподалік станції метро «Політехнічний інститут». На ранок після банкету Тимур та Аліна вирушили у весільну подорож. Спочатку вилетіли до Єгипту, де протягом двох тижнів об’їздили всі древньоєгипетські храми, починаючи з пірамід Гізи біля Каїра та закінчуючи святинею Абу-Симбел у Нубії, на 280 кілометрів південніше від Асуана. Потім поромом через Червоне море попливли до Йорданії, де впродовж тижня відвідали Петру, Мертве море та поселення бедуїнів у пустелі Ваді-Рум. Завершили весільну подорож на узбережжі Середземного моря в одному із п’ятизіркових готелів туніського курортного містечка Сус. 9 листопада подружжя повернулося до Києва.
Утім, після поїздки нічого не змінилося. Тимуру часто снилися кошмари, та основне — він безповоротно втратив здатність зосереджуватися на програмному коді. Раніше — до поїздки в Атакаму — програміст кепкував із людей, яким програмування здавалося складним. Сміхота, хіба ні? Це ж так просто! У листопаді 2009-го Тимур раптом усвідомив, що став таким же, як і ті, з кого раніше підсміювався: чоловік більше не бачив зв’язку між цифрами та латинськими літерами, що миготіли на екрані, та поведінкою ігрових ботів у комп’ютерній стрілялці. Хай як напружувався, він більше не знав, як можна вдосконалити цю поведінку.
10 грудня 2009-го Тимур Коршак написав заяву на звільнення за власним бажанням і назавжди розпрощався з «TTP Technologies». 27 січня 2010-го він улаштувався «провідним програмістом» у технічний відділ Українського гідрометеорологічного центру.
Попри гучну назву, робота Тимура не мала нічого спільного з програмуванням: номінально він виконував обов’язки системного адміністратора. На третьому поверсі будівлі Укргідрометцентру на вулиці Золотоворітській, 6-Б знаходиться сервер, який приймає дані про погоду з інших аналогічних серверів, розкиданих по всій Україні. Завдання «провідного програміста» полягало в забезпеченні безперебійної роботи сервера. Іншими словами, якщо обладнання працювало стабільно та без збоїв, Тимур нічим не займався. Зазвичай так і було — сервер Гідрометцентру «падав» із частотністю раз на півроку, а то й рідше, тож більшість свого робочого часу Тимур Коршак замінював картриджі в принтерах, перевстановлював ОС Windows на приватних лептопах колег гідрометеорологів і переглядав серіали в Інтернеті. Спочатку він підсів на «Lost», потім — усерйоз і надовго — на ситком «Два з половиною чоловіки», а далі пішло-поїхало. На початку 2015-го Тимур узявся по другому колу переглядати «Цілком таємно».
Робота на Українському гідрометеорологічному центрі мала чимало переваг. Офіс знаходився у самісінькому серці Києва — буквально за кілька кроків від Золотих воріт. Зручним був графік роботи — доба через три. Зміна тривала 24 години — з 9-ї до 9-ї, та це не означало, що Тимур мусить не спати всю добу. Спеціально для сну чоловік тримав у серверній надувний матрац, подушку та ковдру. Єдиний недолік роботи «програмістом» Українського гідрометеорологічного центру — це зарплата.
Спочатку через низьку платню Тимур переймався, та не минуло й півроку, як він звик. Розхлябаний режим, купа вільного часу, можливість переглядати новини, фільми та стрічки із соцмереж просто на робочому місці швидко затягнули його. Чоловік не бажав нічого змінювати та не мав стимулів, аби до чогось прагнути. Вони з Аліною мали де жити. Мали автомобіль — «Chevrolet Lacetti» 2002-го року, куплений Тимуром через рік після того, як він улаштувався на роботу до «Time-To-Play Technologies», — старий і пом’ятий, але все ж на ходу. Ну, і він, Тимур, був живий, здоровий і непокалічений — після серпня 2009-го чоловік із якимось особливим трепетом почав ставитися до цього, здавалося б, очевидно-банального факту. Що ще потрібно для щастя? Аліна, яка з 2012-го працювала в маркетинговому агентстві «MCG» і заробляла ледь не на порядок більше від чоловіка, якийсь час натякала Тимуру, що була б не проти, якби він підшукав яку-небудь престижнішу роботу — врешті-решт колись вони все ж заведуть дітей, і тоді їм доведеться жити на
