О пів на дев’яту ранку, збираючись до тренажерного залу, Аліна намагалася розштурхати чоловіка. Тимур удав, що не прокинувся, і продовжував лежати, підтягнувши коліна до грудей, повернувшись обличчям до стіни і думаючи про те, скільки іще людей прикінчить психоістота, доки він валятиметься в ліжку.
Аліна Коршак вийшла з ліфта. Вставляючи навушник у праве вухо, вона помітила, що з поштової скриньки за номером 27 стирчить краєчок конверта. Здивовано звівши брови, жінка витягнула лист.
У правому нижньому куті кривим, украй недбалим почерком було нашкрябано їхню адресу: Київ, Ванди Василевської, 10/27. Нижче — прізвище й ініціали її чоловіка. Зліва вгорі — на місці адреси відправника — стояла широка прямокутна печатка. Позаяк під’їзд тонув у півтемряві, Аліні довелося вийти на вулицю, щоб роздивитися штамп.
04112
Київський міський
військовий комісаріат
вул. Т. Шамрила, 19
— Бляха, — вихопилося в неї, а спиною вздовж хребта пробігли мурашки.
Тремтячими руками Аліна розірвала конверт. Усередині виявився тоненький аркуш сірого паперу. Повістка. «Мол. л-т Коршак Тимур… Ванди Василевської, 10, кв. 27… На підставі Закону України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу“ наказую Вам 20 січня 2015 р. о 9:00 прибути до Київського МВК за адресою: вул. Шамрила Тимофія, 19. Із собою мати документи, вказані на зворотному боці. За неявку в указаний строк Вас буде притягнуто до відповідальності за Законом. Військовий комісар — О. Дублян». Підпис. Печатка.
Жінка згадала сюжет із новин про підготовку до третьої хвилі мобілізації. Ще кілька секунд тому це здавалося таким далеким.
Зіжмакавши папірець і конверт, Аліна Коршак ледь не бігцем кинулася до метро. Біля станції вона зупинилася і розплакалася.
Заспокоїлась вона аж на алеї, що вела до головного корпусу політехнічного інституту. Коли виплакалася, Аліна усвідомила, що досі стискає в кулаці лист із ненависною повісткою. Сердито звівши брови на переніссі, вона порвала на дрібні шматки і конверт, і повістку, після чого змахнула обривки з долонь у смітник.
Жінка міркувала, чому повістку вкинули до поштової скриньки, а не вручили особисто Тимуру. Вона вирішила, що не казатиме чоловікові, хоч і розуміла, що це нічого не змінить: раніше чи пізніше представники воєнкомату прийдуть до них додому або навідають Тимура на роботі, і тоді… Сльози знову полилися щоками, розбиваючись на струмки, які швидко холонули на вітрі, збігаючи з підборіддя на шию та комір зимової куртки. Лиш уявивши, що може безповоротно втратити Тимура, Аліна відчула, наскільки прикипіла до чоловіка. Її почало трусити, потім кинуло в жар, потім знову затрусило від холоду. Від думки про те, що вона залишиться сама, що її чоловік може опинитися серед тих бідолах, чиї понівечені тіла в намертво запаяних трунах привозять зі Сходу, підгиналися ноги. Здавалося, що м’язи перетворюються на віск, який від емоційного жару м’якшає та деформується. Кволий голос совісті озвався, пробелькотівши щось на кшталт
«А що ти зробиш?»
Аліна спинилась і різко видихнула, втупившись у хмарку пари, що повільно танула перед її обличчям.
Жінка витерла долонями сльози. Рішення прийшло миттєво, і було настільки простим та очевидним, що вона спочатку не повірила.
Аліна закрокувала швидше, щоб зігрітися. Через хвилину, відчувши, як тепла кров розходиться кінцівками, жінка заспокоїлася. Нервове тремтіння минуло. А ще за п’ять хвилин вона навіть посміхнулася. Вона знала, що робитиме: нічого не скаже Тимуру та виштовхає його до Еквадору. Якнайдовше. «Нехай їде. Негайно. Зараз же! — у голові вибудовувала план розмови з Тимуром. — Хай поїде туди на місяць, ще краще — на два. Як 2009-го».
