Бот. Ґуаякільський парадокс полностью

Тимур сконфужено спостерігав, як незграбний південноафриканець, злісно чмихаючи та шалено вимахуючи дебелим ручищем, жбурляє каменюки в позашляховик. Клейка смужка ніяк не відліплювалася від губи. Камені, деякі з яких були чималими, із тихим посвистом розрізали темряву. Один із останніх із гучним «дун-н-н!» таки влучив у багажник акурат над номерним знаком.

— Отак вам, скоти!

Зрештою снаряди Ріно більше не долітали до автомобіля. Чорний «Cadillac», востаннє змигнувши стоп-вогнями, зник за поворотом. Ріно, важко віддихуючись, випростався посеред вулиці й уперся руками в боки.

— Ти в нормі? — запитала Лаура. Здоровань не відповів. — Ріно?

На лівій вилиці, під оком ґевала, розпливався синець. «Ліхтар», мабуть, поставили щойно — він збільшувався на очах.

— У тебе синець, — тицьнула пальцем психіатр.

Ріно труснув головою, неначе муху відганяв:

— Пусте! Невдало моргнув, коли виходив із машини.

— Ти точно о’кей? — озвався Тимур.

Замість відповіді здоровань випалив, люто блискаючи очима:

— Ви бачили, як вони на мене налетіли? Членосмоки хрінові! Гівноїди сракоголові! Втрьох на одного.

Ріно не любив програвати, і цю рису його характеру не змогло викорчувати навіть чотирирічне длубання в біблійних текстах. Лаура прикусила губу. Тимур відвів погляд, силкуючись не розсміятись. Довкола збиралося все більше бекпекерів із хостелу.

— Чого вони так витріщаються? — сердито прогавкав преподобний.

— Бо, напевно, знають англійську, — пояснила Лаура, а тоді підійшла й акуратно відірвала скотч від підборіддя Ріно. — А ще на тобі комірець священнослужителя.

— Курва! — вилаявся здоровань. — От і я про те! Як вони посміли так поводитися з римо-католицьким дияконом?! — По тому доказав спокійніше: — Пішли десь поїмо. А то я голодний, як лев після злучки.

— Супер, — Лаура ще дужче прикусила губу, але не змогла стримати посмішку.

— Що? — вирячився на неї Хедхантер. — Коли в левиці тічка, то лев її по сорок разів на день шпокає. Ти що, не знала? Вони на цей час навіть від їжі відмовляються. Це ж, бляха, загальновідомий факт!

— Ходімо, — Тимур узяв Ріно під лікоть і потягнув у напрямку, протилежному до того, у якому зникли федерали. — Доки нас не заарештували за порушення громадського спокою.

Ґуаякільський інститут неврології, який до 2011-го функціонував як психіатрична лікарня імені Лоренцо Понсе, є однією з чотирьох державних клінік, які знаходяться в підпорядкуванні Благодійницької ради міста Ґуаякіль (Junta de Beneficencia de Guayaquil). Основна мета діяльності інституту — лікування, реабілітація та реінтеграція в суспільство людей із психічними, неврологічними чи аддиктивними розладами, а також проведення неврологічних досліджень. Заклад складається з, власне, психіатричної лікарні імені Понсе, блоку для досліджень аддиктивної поведінки, центру досліджень мозку й інших структурних підрозділів. Інститут було засновано 1881 року як звичайну божевільню, 1954-го він став повноцінною лікарнею, а не просто місцем, де утримують психів, і впродовж наступного півстоліття перетворився на грандіозний психіатричний комплекс, розрахований на одночасне лікування не менше ніж восьмисот хворих (максимальна кількість лікарняних ліжок — 950). За звичайних умов більшість койок були вільними, а тому лікарі Інституту неврології допомагали не тільки психічнохворим, але й літнім, немічним еквадорцям, яких покинули їхні сім’ї або за якими просто немає кому доглядати та які не можуть подбати про себе самі.

У січні 2015 року Інститут неврології вперше в історії виявився заповненим на 80 % — наприкінці місяця в клініці перебувало 644 пацієнти. 318 із них були «сутінковими».

Вівторок, 20 січня, 09:33 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

Інститут, у якому працював доктор Антоніо Арреола, був розташований зовсім поруч з аеропортом. Центральний в’їзд на територію психіатричної клініки знаходився приблизно на півтора кілометри південніше від міжнародного термінала. 5-та Північно-Східна авеню, або, як її ще називають, вулиця Педро Менендеса Хілберта, до якої підступав західний мур інституту, огинала аеропорт зі сходу й упиралася у вантажний термінал на півночі летовища.

Таксі зупинилося біля чорних розсувних воріт, поряд із якими височів контрольно-пропускний пункт, наче дві краплі води, схожий на КПП військових частин в Україні. Справа від КПП і зліва за воротами здіймалася бетонна стіна заввишки два з половиною метри. Над бетонним муром пролягала півтораметрова загорожа зі звичайного дроту, а понад нею, з ухилом досередини, тягнулася півметрова смуга з колючого дроту. Саме тому ґуаякільський Інститут неврології більше скидався на американську військову базу чи в’язницю строгого режиму.

Тимур розрахувався з таксистом. Коли авто від’їхало, погляду відкрився велетенський рельєфний напис на стіні ліворуч від воріт: