— Це запитання на мільйон баксів, — чоловік звернув увагу на екран. Оператор крупним планом знімав Сліпого. Мармурово-білі очі погойдувалися та поблискували в пітьмі, ніби два однакові супутники на орбіті невідомої планети. Попри це, голос Тимура звучав не надто стурбовано. — Гадаю, це щось на кшталт жесту відчаю з боку психоістоти.
— Але вони йдуть до нас! — емоційно скрикнула Лаура.
Тимур стримано всміхнувся:
— Їм невідомо, що ми тут, Лауро. Подумай сама. І взагалі, для нас це більше не проблема. Поглянь на них. Ти гадаєш, їх пустять у літак? Від Атаками їх відділяє три тисячі кілометрів і два кордони. Невже ти припускаєш, що перуанці та чилійці просто спостерігатимуть, як півтисячі еквадорців, очманілі від невідомої психічної хвороби, перетинають державний кордон? Навіть без перешкод їм знадобиться два місяці, щоб дістатися Атаками, — пряме включення з Еквадору завершилося. Диктор у студії почав викладати наступні новини, а Тимур відкинувся на подушку. — Можливо, я помиляюся, і психоістота знає, для чого веде їх у пустелю. Та це лише підтверджує, що я мав рацію, і нам треба дізнатися, що відбувається на місці розбомбленої лабораторії. Й основне — тут, у Чилі, немає заражених, відповідно,
Водячи пальцем по бровах і переніссю, Лаура дивилася на Тимура. Він говорив виважено й аргументовано, йому хотілося вірити. Вони в безпеці, «сутінкові» далеко, все гаразд. От тільки серце її не заспокоювалося та тривожно постукувало під давно не праною футболкою. Лаура не говорила іспанською, та все ж сяк-так ухопила зміст того, про що розповідав репортер «Chilevisión Noticias». І найбільше з побаченого та почутого її вразила не кількість «сутінкових» і не сам факт того, що більше півтисячі людей із незрозумілих причин покинули Ґуаякіль і вирушили на південь країни. Найбільше шокували слова про те, що ці півтисячі примудрилися непоміченими прослизнути повз блокпости на виїздах із Ґуаякіля, а потім спокійнісінько обійшли встановлене військовими загородження на шосе № 25. Виникало логічне запитання: що їм заважає розосередитися і так само обійти прикордонні пропускні пункти на кордоні між Еквадором і Перу, і згодом — між Перу та Чилі? Лаура подумала, що
— Я лягаю спати, — Тимур вимкнув телевізор і заліз під легку ковдру.
— Хтось заводить годинник? — запитав Ріно.
— Я заведу, — відгукнулася Лаура. — На сьому ранку.
— О’кей, — позіхнув Тимур. — Поснідаємо та підемо по машину.
Він відвернувся обличчям до вікна, вдаючи, що поринає в сон, але ще довго лежав із розплющеними очима, обмізковуючи побачене у випуску новин. Його внутрішній стан не відповідав безтурботному голосу. Щоправда, на відміну від француженки Тимур Коршак не сумнівався, що їм удасться вшитися з пустелі до того, як «сутінкові» перетнуть чилійський кордон. Якщо взагалі перетнуть. Він був упевненим, що ґуаякільський кошмар завершився та більше ніколи не з’явиться в його житті.
— Добраніч, — побажала Лаура та вимкнула світло.
— Я перепрошую, ваша картка не працює, — менеджер компанії «Europcar» з оренди автомобілів винувато простягнув назад кредитку.
— Це неможливо, — заперечила Лаура.
Ріно з Тимуром зупинили вибір на чотиримісному пікапі «Mitsubishi Katana» і майже узгодили всі деталі, коли електронна система відмовилася приймати картку Лаури. Молодий чилієць із вибритими скронями й очима кольору пляшкового скла без нарікань спробував ще раз провести транзакцію. Результат той самий, тобто нульовий. Хлопчина поклав картку на стійку та підсунув до француженки.
— Пробачте.
— Там більш ніж достатньо коштів, — розгублено проказала вона. Оренда коштувала з біса дорого — 140 євро/день, що забагато навіть для Європи, однак Тимур і Ріно прикинули, що за три дні вони встигнуть «владнати» всі свої справи в пустелі та повернутися, а відтак наявних на Лауриному рахунку коштів мало б вистачити з головою.
— Я не заперечую, однак ваш банк блокує транзакцію.
Жінка розгублено похитала головою.
— Ви можете почекати? Я хочу зателефонувати у свій банк.
— Будь ласка, — клерк підсунув телефон. — Можете скористатися нашим телефоном.
