Вона одягнула золоту шапку і промовила заклинання. Мавп, як і завжди, чекати довелося недовго, і за кілька секунд уся зграя вже зібралася біля підніжжя гори.
– Яке твоє бажання? – запитав Ватажок у Дороті й низько поклонився.
– Перенесіть нас через гору в Край Ковтачів, – промовила дівчинка.
– Зробимо, – пообіцяв Ватажок, і летючі мавпи підхопили чотирьох друзів і Тото, а потім піднялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, Голови, що Стріляють, дуже злилися і витягували шиї скільки могли, але не дістали мандрівників, яких летючі мавпи без перешкод перенесли через гору і доправили до красивого Краю Ковтачів.
– Ти викликала нас востаннє, – нагадав Ватажок. – Прощавай, і нехай тобі щастить!
– Прощавайте й ви, дуже вам дякуємо! – сказала Дороті.
У Краї Ковтачів люди жили щасливо й багато. Добре вимощені дороги пролягали вздовж полів, на яких достигала пшениця й кукурудза, через річечки були перекинуті міцні мости. Паркани, будинки й мости були рожевого кольору, так само, як у Краї Моргунів було найбільше жовтої барви, а в Краї Жувачів – блакитної. Самі ковтачі – кремезні, пухкенькі коротуни, на вигляд дуже добросердечні, – були вбрані в рожевий колір, тож гарно виглядали на тлі зеленої трави й жовтої стиглої пшениці.
Летючі мавпи спустилися зі своїми пасажирами біля будинку фермера. Коли Дороті підійшла до дверей і постукала, їм відчинила симпатична фермерка. Дівчинка попрохала щось попоїсти, й добра жінка пригостила їх чудовим обідом з трьома пирогами та чотирма видами печива, а Тото отримав мисочку молока.
– А чи далеко до замку Глінди? – поцікавилася Дороті.
– Не дуже, – відповіла фермерка, – ідіть на південь і незабаром ви його побачите.
Мандрівники подякували гостинній господині і з новими силами знову рушили в путь. Вони прямували повз доглянуті поля, переходили через річки по гарненьких містках і зрештою побачили ошатний замок.
Біля воріт чергували три вродливі дівчини в рожевій формі, прикрашеній золотим шитвом. Коли Дороті підійшла до них, одна запитала:
– Навіщо ви прийшли до Південного Краю?
– Щоб зустрітися з вашою правителькою, доброю чарівницею Гліндою, – відповіла Дороті. – Ви проведете мене до неї?
– Скажи, як тебе звати, а я поцікавлюся в Глінди, чи згодна вона тебе прийняти, – сказала дівчина.
Кожен із мандрівників назвав своє ім'я, а дівчина-солдат попрямувала до замку. За якийсь час вона повернулася і повідомила, що Дороті та її друзів Глінда чекає просто зараз.
Перед тим як мандрівників пустили до Глінди, їх відвели до однієї з кімнат палацу, де Дороті вмилася і причепурилася з дороги. Лев витрусив пилюку з гриви. Страшило поляскав себе долонями, щоб набути охайного вигляду, а Залізний Лісоруб ретельно відполірував тулуб і змастив суглоби.
Коли подорожні привели себе до ладу, дівчина-солдат провела їх до великої зали, де на троні з рубінів сиділа чарівниця Глінда. їм вона здалася юною і прекрасною. Вона мала красиве кучеряве волосся, білу сукню й блакитні очі; свій лагідний погляд вона спрямувала на маленьку гостю.
– Що я можу зробити для тебе, дитино? – запитала чарівниця.
Дороті розповіла Глінді все з самого початку: як смерч заніс її будиночок до Країни Оз, як вона знайшла друзів і які дивовижні пригоди випали на їхню долю.
– Я маю тільки одне бажання, – сказала Дороті, – чимшвидше повернутися додому, в Канзас, бо тітонька Ем точно вважає, що зі мною сталося щось страшне. їй доведеться одягнутися в траур, але якщо врожай цього року виявиться таким самим, як попереднього, боюся, дядькові Генрі це буде не по кишені.
Глінда трохи нахилилася і поцілувала в лоб хорошу маленьку дівчинку.
– Хай у тебе все буде добре, – сказала вона. – Звісно, я можу розповісти тобі, як потрапити до Канзасу. Та за це, – додала вона, – ти маєш подарувати мені золоту шапку.
– З радістю! – вигукнула Дороті. – До того ж мені від неї вже не буде користі, а ви зможете тричі викликати на допомогу летючих мавп.
– Думаю, що саме тричі вони мені й знадобляться, – з посмішкою відповіла Глінда.
Дороті вручила золоту шапку Глінді, й чарівниця звернулася до Страшила:
– Що ви робитимете, коли Дороті покине вас?
– Повернуся до Смарагдового Міста. Оз призначив мене його правителем, і мешканці міста дуже мене полюбили. Я тільки не знаю, як перейти гору де живуть Голови, які Вміють Стріляти.
– За допомогою золотої шапки я викличу мавп, і вони переправлять вас до воріт Смарагдового Міста, – сказала Глінда. – Не варто відбирати в його мешканців такого чудового правителя.
– Хіба я чудовий? – здивувався Страшило.
– Таких правителів ще ніколи і ні в кого не було, – всміхнулася Глінда.
Тоді чарівниця повернулася до Залізного Лісоруба й запитала:
– А ви що збираєтеся робити, коли Дороті покине цю країну?
Залізний Лісоруб зіперся на сокиру і на якусь мить замислився.
– Моргуни дуже полюбили мене і хотіли, щоб я ними правив, бо їхня повелителька, Зла Чаклунка Заходу, загинула. Мені дуже сподобалися моргуни, і, якби я знову міг опинитися на Заході, я із задоволенням виконав би їхнє прохання.
