Тіп довго думав, і зрештою вирішив: найкраще буде поставити Джека на розі дороги, неподалік від дому. Він потягнув дерев'яного чоловічка туди, але це було не так то й близько, а Джек виявився громіздкий і важкий. Тіп якийсь час помучився, а потім надумав зробити інакше. Він поставив Джека на ноги й почав навпереміну пересувати їх уперед, одночасно підштовхуючи опудало ззаду. Так вони дісталися до потрібного місця. Щоправда, дорогою Джек увесь час падав. Тіпу довелося попітніти, але, по-перше, він любив бешкетувати, а по-друге, йому дуже кортіло подивитися, що вийде із цього задуму – і це додавало сил.
– Джек у мене молодець, задніх не пасе! – примовляв він сам до себе, витираючи піт рукавом. Аж раптом помітив, що опудало лишилося без лівої руки: довелося повертатися й шукати її на дорозі, а тоді ще й вистругувати новий дерев'яний стрижень для плеча – мороки було чимало. Правда, після ремонту рука трималася краще, ніж раніше. Тіп звернув увагу на те, що Джекова голова повернулася задом наперед. І цю біду він виправив. Нарешті опудало стало на дорозі обличчям у той бік, звідки мала з'явитися бабця Момбі. На вигляд воно було точнісінько як людина – якийсь місцевий фермер – і водночас своєю дивністю так впадало в око, що випадковий перехожий неодмінно мусив перелякатися.
До повернення старої лишалося чимало часу, і Тіп подався в долину за будинком збирати горіхи.
Та цього разу бабця Момбі повернулася раніше, ніж зазвичай. У Кривого Чаклуна, який жив на високій горі, їй вдалося виторгувати кілька важливих чаклунських секретів: три нові замовляння, чотири чарівні порошки й жменьку трав, що мали чудодійні властивості. Задоволена, стара відьма поспішала додому, аби випробувати свої набутки на ділі.
Момбі так поринула у свої думки, що коли зауважила на розі якогось добродія, кивнула йому, майже не глянувши, й буркнула:
– Добрий вечір!
Однак чолов'яга мовчав і навіть не поворухнувся. Відьма спинилася й ну приглядатися. Бачить – замість голови у поселянина гарбуз, та ще й з дірками, над якими явно попрацював Тіпів ножик.
– Еге ж бо! – вичавила з себе Момбі, задихаючись від обурення. – Знову витівки цього малого негідника! Ну добре. До-о-обре… Я тобі всиплю перцю, я тобі покажу, як мене лякати!
Вона гнівно замахнулася палицею на веселий усміхнений гарбуз, але раптом їй сяйнула думка, і занесена палиця застигла в повітрі.
– Та це ж чудова нагода випробувати новий порошок! – вигукнула вона. – Зразу ясно буде, якісний товар мені продав Кривий Чаклун, чи він надурив мене так спритно, як і я його.
На цих словах вона поставила на землю свій кошичок і заходилася в ньому порпатися, шукаючи щойно придбаний чарівний порошок.
А тим часом Тіп напхав кишені горіхами й повернувся до дороги. І що ж? Виявляється, стара відьма вже там, поруч із опудалом, і вона ані на краплину не злякана.
Спочатку він дуже розчарувався, але цікавість перемогла – надто кортіло знати, що Момбі робитиме далі. Хлопчина заховався за паркан, де опікунка не могла його помітити, і приготувався спостерігати.
Стара понишпорила в кошикові ще трохи, а тоді дістала з нього пошарпану перечницю – по напівстертому надпису «Перець» рукою чаклуна було грубо нашкрябано «Порошок Оживай».
– От воно! – радісно вигукнула Момбі. – Тепер побачимо, як він діє. Чаклун, скупар, відсипав зовсім дещицю, але на дві-три порції, гадаю, має вистачити.
Тіп, звісно, ані словечка не збагнув із цієї балаканини.
Натомість він побачив, як Момбі підняла руку і потрусила перечницею над гарбузом, точнісінько як перчать печену картоплю. При цьому порошок розсипався по Джековій голові, потрапив і на його сорочку, і на рожевий жилет, і на пурпурові штани, і навіть на стоптані залатані черевики.
Вкинувши перечницю назад до кошика, Момбі підняла ліву руку вгору, відстовбурчила мізинець і сказала:
– Вау!
Потім підняла вгору праву руку, відстовбурчила великий палець і промовила:
– Тау!
Потім підняла обидві руки, розчепірила всі пальці якомога ширше й голосно крикнула:
– Пау!
Джек – Гарбузова Голова при цьому ступив крок назад і сказав із докором:
– Чому ви так верещите? Я ж не глухий! Бабця Момбі аж підскочила на радощах.
– Він ожив! – вищала вона. – Ожив! Ожив! Вона підкинула палицю, потім зловила її, а тоді обхопила сама себе за плечі й спробувала затанцювати джигу, і весь цей час весело приспівувала:
– Він ожив, ожив, ожив!
Можете собі уявити, що думав і відчував Тіп, спостерігаючи такі дива.
Спочатку він дуже злякався і навіть хотів утекти куди очі бачать, але не зміг – ноги були наче з вати, тремтіли й підгиналися. Потім він теж зрадів, що Джек ожив: від одного погляду на цю кумедну фізіономію неможливо було стриматися від сміху. Тому, подолавши переляк, Тіп зареготав так голосно, що Момбі його почула – вона мерщій покульгала до огорожі, схопила Тіпа за барки і витягла на дорогу.
– Ти шкодливий, брехливий, нікчемний хлопчисько! – розлючено верещала вона. – Я тобі покажу, як за мною підглядати і як із мене насміхатися!
