– Це буде моїм другим наказом для летючих мавп, – сказала Глінда. – Хай вони перенесуть вас до Краю Моргунів. Страшило, звісно, має неймовірно гострий розум, але й ви зможете бути чудовим правителем, якщо попрацюєте над собою. Я переконана, що ви правитимете мудро і справедливо.
Потім чарівниця подивилася на великого Лева з кудлатою гривою і запитала:
– А що буде з вами, коли Дороті нас покине?
– За горою, де живуть Голови, які Вміють Стріляти, – відповів Лев, – пролягає величезний ліс, і всі тамтешні звірі обрали мене своїм царем. Якби я тільки міг туди потрапити, я був би щасливий…
– Це буде мій третій наказ летючим мавпам, – сказала Глінда, – доправити вас у той ліс. Потім, коли моя влада над золотою шапкою вичерпається, я подарую її Ватажку летючих мавп – час уже їм отримати свободу й припинити виконувати чужі накази.
Страшило, Залізний Лісоруб і Лев від усього серця подякували Добрій Чаклунці, а Дороті вигукнула:
– Ваша доброта настільки ж вражає, як і врода! Та ви не сказали мені, як потрапити додому в Канзас.
– Через пустелю тебе перенесуть срібні черевички, – промовила Глінда. – Якби ти знала, які чарівні властивості вони мають, то могла би повернутися до тітоньки Ем ще першого дня.
– Але тоді я не отримав би свої дивовижні мізки! – вигукнув Страшило. – Я і досі стримів би на тичині посеред кукурудзяного поля!
– А в мене не було б ніжного й люблячого серця, – сказав Залізний Лісоруб, – я ще й досі стояв би в глухому лісі та іржавів, іржавів…
– А я залишився б нікчемним боягузом, – промовив Лев, – і лісові звірі зневажали б мене.
– Усе це так, – погодилася Дороті. – І я рада, що змогла допомогти моїм друзям. Але тепер їхні бажання збулися, і кожен правитиме своїм краєм. Тому я можу спокійно повернутися до Канзасу. Та як це зробити?
– Срібні черевички, – мовила Глінда, – чарівні. І найдивовижніше, що вони можуть перенести людину в будь-яке місце на землі, ледве встигнеш оком змигнути. Треба тільки постукати каблуком об каблук тричі й сказати черевичкам, куди хочеш потрапити.
– Якщо це так, – зраділа Дороті, – я звелю їм перенести мене до Канзасу.
Вона обійняла і розцілувала Лева, погладжуючи велику голову. Потім вона поцілувала Залізного Лісоруба, який не міг стримати сліз, незважаючи на небезпеку заіржавіти. Потім обійняла м'якого Страшила й відчула, як при думці про швидку розлуку з милими друзями з її очей також котяться сльози.
Глінда зійшла зі свого рубінового трону, щоб поцілувати на прощання Дороті, а та подякувала їй за доброту й турботу про її друзів.
Відтак Дороті взяла на руки Тото, востаннє попрощалася з усіма, а потім тричі стукнула каблуком об каблук і звеліла срібним черевичкам:
– Несіть мене додому, до тітоньки Ем.
Тієї ж миті вона опинилася в повітрі й помчала з такою швидкістю, що тільки вітер свистів у вухах.
Срібні черевички перенесли її за три секунди, але політ припинився так раптово, що Дороті покотилася сторчголов по траві, досі не розуміючи, що сталося.
Нарешті дівчинка сіла й озирнулася навсібіч.
– Боже милий! – тільки й вихопилося в неї. Виявилося, що вона сидить посеред широкого канзаського степу, біля нового будинку, який дядько Генрі побудував після того, як старий будиночок підхопило й віднесло смерчем. Дядько Генрі доїв корів у корівнику. Тото зістрибнув із рук Дороті й помчав туди, заливаючись гучним гавкотом.
Дороті підвелася і виявила, що стоїть в одних лише панчохах. Черевички спали з ніг під час польоту й загубилися назавжди.
Тітонька Ем вийшла з будинку і збиралася йти X поливати капусту, аж раптом побачила, що їй назустріч притьмом мчить Дороті.
– Дорогенька моя! – крикнула вона, міцно притискаючи до себе дівчинку та цілуючи. – Звідки ти?
– Із Країни Оз, – статечно відповіла Дороті. – А ось і Тото. Ох, тітонько Ем, яка ж я щаслива, що знову вдома.
Краї Лісовиків, тому, що лежить на півночі Країни Оз, жив собі хлопчик на ймення Тіп. Щоправда, його справжнє ім'я було значно довше – Тіппетаріус, принаймні так казала бабця Момбі. Однак не кожному ж під силу вимовити: «Тіп-пе-та-рі-ус», – тому всі не надто переймалися і називали хлопця просто Тіп.
Своїх батьків Тіп не пам'ятав, бо ще в дитинстві його взяла на виховання бабця Момбі, а поголос про неї, мусимо сказати, ішов не найкращий. Тутешні мешканці трималися від неї осторонь, бо підозрювали – і не без підстав, – що вона чаклує.
Момбі, втім, була обережна: добра чарівниця, правителька тих країв, суворо заборонила у своїх володіннях будь-яке чаклування. Тому опікунка Тіпа вдавала із себе звичайну ворожку або віщунку.
До обов'язків хлопчика входило носити з лісу дрова для печі на кухні. А ще він працював у полі, вирощував і молотив кукурудзу, годував свиней і доїв улюбленицю Момбі – чотирирогу корову.
