– Оце пощастило, – серйозно сказав Джек, – що я не кінь.
Сонце швидко висушило їхній одяг. Тіп раз у раз ворушив солому його величності, й незабаром вона стала сухою і шарудливою, як зазвичай.
Тоді він акуратно напхав Страшила й розгладив його обличчя так, що воно набуло свого звичного веселого й симпатичного виразу.
– Дуже вдячний, – бадьоро сказав монарх після того, як трошки пройшовся бережком і переконався, що знову здатен ходити і тримати рівновагу. – Бути солом'яним опудалом іноді навіть дуже зручно. Якщо поруч є друзі, які завжди готові надати допомогу, можна без страху прямувати назустріч будь-якій небезпеці.
– Цікаво, а гарбузи лускають від спеки? – знову стурбовано забелькотів Джек.
– Та не переймайся ти! – відгукнувся життєрадісний Страшило. – Тобі нема чого боятися, мій хлопчику, хіба тільки старості. Коли твоїм молодим літам настане кінець – тут нам настане пора прощатися. А наперед турбуватися не варто: що судилося, те й буде. А зараз час у дорогу. Вирушаймо! Мені кортить чимшвидше побачити свого друга – Залізного Лісоруба!
Усі троє знову вмостилися на Коня, Тіп ухопився за опору, Гарбузова Голова – за Тіпа, а Страшило обхопив обома руками дерев'яний тулуб Джека.
– їдь, але нешвидко, за нами більше ніхто не женеться, – промовив напутнє слово Джек своєму скакунові.
– Добре вже, – грубувато кинув той.
– Мені здається, ти трошки захрип. Чи ж не застудився? – співчутливо запитав Гарбузова Голова. Кінь сердито хвицнув і скоса поглянув на Тіпа.
– Глянь, – пирхнув він, – цьому теж треба докоряти мені.
– Та ну, припини, – почав заспокоювати його Тіп, – Джек зовсім не хотів тебе зачепити. Ну навіщо ці сварки, ми ж друзі!
– Я не хочу мати нічого спільного із цим Джеком, – вперся Кінь, – він надто легко втрачає голову, і взагалі, він мені не товариш!
Нікому не спало на гадку, як відповісти, і тому деякий час компанія їхала мовчки.
Раптом Страшило промовив:
– Мені все тут нагадує старі добрі часи! Ось на цьому зеленому пагорбі я колись урятував Дороті від бджіл Злої Чаклунки Заходу.
– А гарбузи псуються від бджолиних укусів? – сторожко оглядаючись навсібіч, запитав Джек.
– Зайве питання: бджоли давно мертві, – відповів Страшило. – А ось на цьому місці Лісоруб переміг сірих вовків Злої Чаклунки.
– А хто такий Лісоруб? – запитав Тіп.
– Мій друг, Залізний Лісоруб, – відповів його величність. – А ось тут летючі мавпи захопили нас у полон і забрали із собою маленьку Дороті, – сказав він через якийсь час.
– А як летючі мавпи ставляться до гарбузів? – запитав Джек, уже наперед тремтячи від страху.
– Не знаю, але хвилюватися, знову ж таки, нема причин, – заспокійливо пояснив Страшило, – адже летючі мавпи давно й вірно служать правительці Глінді, яка нині володіє золотою шапкою.
І напханий соломою король надовго замовк, поринувши у спогади. А Кінь усе трюхикав розвальцем серед заквітчаних полів – ніс вершників уперед.
Незабаром звечоріло. Коли сутінки згустилися в ніч, Тіп зупинив Коня, і всі спішилися.
– Я так втомився, – зізнався хлопчик, позіхаючи, – а трава така м'яка і прохолодна! Приляжмо тут і поспімо до ранку.
– Але я не вмію спати, – заперечив Джек.
– І я теж ніколи не сплю, – погодився Страшило.
– А я навіть не знаю, що таке спати, – додав Кінь.
– Ми, проте, повинні бути уважні до бідолашного хлопчика, бо він зроблений усього-на-всього з плоті й кісток, – розмірковував Страшило. – Точнісінько так поводилася, пригадується мені, маленька Дороті. Вночі вона завжди спала, а ми сиділи поруч і охороняли її.
– Перепрошую, – ввічливо сказав Тіп, – але без сну я ніяк не зможу обійтися. До того ж я страшенно голодний!
– Ось вам ще одна небезпека! – зойкнув Джек. – Може, ти ще й гарбузами любиш ласувати?
– Тільки вареними і в пирогах, – сміючись, відповів хлопчик. – Так що, приятелю, тобі нема чого мене боятися.
– Гарбузова Голово, та ти ж просто боягуз! – презирливо форкнув Кінь.
– Мимоволі будеш боягузом, знаючи, що можеш зіпсуватися або стати комусь їжею, – сердито огризнувся Джек.
– Годі! – утрутився Страшило. – Не треба сваритися. У кожного із нас свої слабкості, шановне товариство, тож слід бути уважнішими один до одного. Бідолашний хлопчик голодний, а їсти йому все одно нема чого, тому принаймні помовчмо: хто спить, той обідає.
– Щиро дякую! – зворушено вигукнув Тіп. – Ваша величність настільки ж добрий, наскільки розумний, – цим усе сказано!
Він розлігся на траві й незабаром поринув у глибокий міцний сон, поклавши голову, як на подушку, на м'який живіт Страшила, напханий соломою.
