Кілька дівчат, які стояли на варті біля зовнішньої стіни палацу, були знесені бравою кавалерійською атакою. Інші з вереском кинулися врозтіч, і тільки одна чи дві хоробріші встигли наосліп штрикнути шпицями у втікачів. Тіпа вкололи в ліву ногу, і вона боліла в нього потім цілу годину. А ось Джека і Страшила шпиці не здатні були налякати – втікачі навіть уколів не відчули.
Кінь проскакав вулицями, перекинув візок із фруктами, збив із ніг кількох поважних громадян і з розгону перестрибнув через метушливу пухкеньку панночку, призначену за наказом генерала Джинджер новим вартовим міської брами.
Однак і тут запальний Кінь не спинився. Вирвавшись зі стін Смарагдового Міста, він помчав дорогою на захід так стрімко і рвучко, що Тіп майже перестав дихати, а Страшило від подиву занімів.
Джекові ця шалена скачка вже була знайома, неймовірну тряску він переносив дуже спокійно, єдине, чим він переймався – чи не зіскочить голова-гарбуз зі свого дерев'яного стрижня.
– Притримайте його! Притримайте! – простогнав Страшило, коли до нього повернулася мова. – З мене так уся солома витруситься.
На жаль, Тіп не міг навіть зітхнути, не те щоб слово промовити, тому Кінь і далі скакав, не стишуючи кроку, – складалося враження, ніби він геть забув про своїх вершників.
Коли скакун опинився на березі широкої річки, він і не подумав зупинятися: відштовхнувся, скільки було сили, від землі й високо-високо підстрибнув у повітря. За якусь мить вони вже крутилися й бовталися, підхоплені стрімкою течією. Кінь, судячи з усього, досі не збагнув, куди потрапив, тому так само нестримно молотив ногами, а вершники, спочатку з головою поринувши в потік, одразу ж спливли й стирчали з води, схожі на поплавці.
Тіп, зрозуміло, змок до останнього рубчика, вода цебеніла з нього, але він оговтався і здогадався нахилитися вперед, щоб гаркнути Коневі в самісіньке вухо: «Вгамуйся, ти, дурню! Вгамуйся!».
Кінь одразу ж перестав бовтатися і спокійно поплив за течією, як невеликий, але надійний пліт.
– Що означає «дурень»? – поцікавився він.
– Це дуже неприємне слово, – відповів Тіп. Хлопцеві було соромно за свою грубість. – Я вживаю його, лише коли дуже розізлюся.
– Тоді і я, зі свого боку, міг би назвати тебе дурнем, – зауважив Кінь. – Хіба ж я придумав, щоб у цьому місці протікала річка? І хіба годиться злитися на мене за те, в чому я зовсім не винен?
– Ти маєш рацію, – погодився Тіп, – а я винен, тому прошу пробачення. – Потім він звернувся до Гарбузової Голови. – Як ти почуваєшся, Джеку?
Відповіді не було. Тоді хлопчик гукнув до Короля:
– Ваша величносте, з вами все гаразд? Страшило застогнав.
– Про яке гаразд ідеться? – просипів він слабким голосом. – Вода мокра до неймовірності!
Тіп був так міцно зв'язаний, що не міг навіть озирнутися, щоби подивитися на приятелів. Тоді він попрохав Коня:
– Греби, будь ласка, до берега.
Кінь трудився, як міг, і зрештою, хоча й не без зусиль, вони таки дісталися до протилежного берега річки й вибралися на суходіл.
Хлопчик вивернувся і зумів дістати кишенькового ножа, щоби перерізати мотузки, якими вершники були прив'язані один до одного й до дерев'яного скакуна. Він почув, як важко гепнувся додолу Страшило, потім швидко зістрибнув сам і лише тоді зумів роздивитися свого гарбузоголового друга.
Його дерев'яний тулуб у розкішному хоча й мокрому вбранні, й далі сидів на спині скакуна, але вже без голови-гарбуза – на її місці сиротливо стирчав кілок, який слугував Джекові за шию. А оту Страшила вся солома перемістилася в нижню частину, тому бідолаха обличчям скидався на японського мопса.
Певно, все це виглядало дуже смішно, але Тіпові було не до сміху – він дуже злякався за Джека. Страшило, звісно, теж постраждав, але принаймні лишився живий. А Джекова голова, яка була йому життєво необхідна, зникла невідомо куди. Хлопчик схопив довгу тичину, що підвернулася під руку, й подався вниз за течією на пошуки.
Жовтогарячого гарбуза серед хвиль від помітив здалеку. Дотягнутися до нього було неможливо, але через якийсь час він сам підплив ближче до берега, потім ще ближче, і зрештою хлопчик зміг підчепити його тичиною і підтягнути до себе. Він обережно витер хустиною воду з гарбузового обличчя, побіг назад до Джека й почепив голову туди, де їй було місце.
– Жах! Яка небезпечна пригода! – такими були перші Джекові слова. – Цікаво, чи псуються гарбузи від води?
Тіп не відповів, бо його допомоги потребував Страшило. Хлопчик обережно дістав солому з королівського тулуба й ніг та розклав її сохнути на осонні. Мокрий одяг він розвісив на Коні.
– Якщо гарбузи псуються від води, – глибокодумно розмірковував тим часом Джек, – то мені лишилися лічені дні.
– Я ніколи не бачив, щоб гарбузи псувалися від води, – сказав на це Тіп, – звісно, якщо вода – не окріп. Поки голова в тебе не тріснула, друже, ти можеш не турбуватися про своє здоров'я.
– О, моя голова зовсім ціла, – одразу відгукнувся Джек, явно збадьорений.
– Тоді все гаразд, – сказав хлопчина, – і нема чого переживати: від турботи коні дохнуть.
