– Якраз усе не так, – похитав головою Тіп, – я чув, що вони планують із вашої ганчір'яної персони зшити клаптиковий килим, а нутрощами напхати диванні подушки.
– Отже, мені й справді загрожує небезпека, – вирішив Страшило. – Тому буде цілком доцільно подумати про втечу.
– І куди ж ти хочеш утекти? – запитав Джек – Гарбузова Голова.
– Найімовірніше, до мого друга Залізного Лісоруба, правителя або, як він сам воліє себе називати, імператора моргунів, – була відповідь. – Я впевнений, що знайду в нього притулок.
Тіп визирнув у вікно.
– Палац уже оточили, – сказав він. – Утікати надто пізно. Ось-ось вони вторгнуться й роздеруть вас на шмаття.
Страшило зітхнув.
– У критичному становищі, – повідомив він присутнім, – важливо відволіктися і зосередитися. Перепрошую, але я мушу на хвильку відволіктися і зосередитися.
– Але ж ми також у небезпеці, – злякано заголосив Гарбузова Голова. – Якщо бодай одна з дівчат уміє готувати, мені кінець!
– Дурниці! – вигукнув Страшило. – Навіть якщо вони вміють поратися на кухні, їм зараз не до того.
– Та й полон для мене небезпечний, – похмуро заперечив Джек, – у мене голова може загнитися.
– Еге ж бо, голова в тебе – найслабше місце, – поспівчував Страшило. – Наше становище справді дуже небезпечне.
– Ви ще можете прожити багато років, – лепетав Гарбузова Голова, – а мені недовго жити. Мушу цінувати кожну годиноньку!
– Вгамуйся, не розкисай раніше, ніж треба, – заходився втішати його Страшило. – Дайте мені як слід поворушити мізками, і я обов'язково вигадаю, як нам звідси вибратися.
Товариство примовкло й приготувалося терпляче чекати, а Страшило відійшов чимдалі, став обличчям до стіни й так стояв хвилин п'ять. Коли він повернувся, його намальоване обличчя сяяло радістю.
– Де Кінь, на якому ти сюди прибув? – запитав він Гарбузову Голову.
– Я сказав, що це буде цінна штукенція, і твій слуга вирішив відвести його до королівської скарбниці, – відповів Джек.
– Я вирішив, що йому там буде найкраще, ваша величносте, – мовив на своє виправдання солдат – він було злякався, що припустився помилки.
– Ти вирішив правильно, – сказав Страшило. – Кінь ситий?
– Атож! Я насипав повну годівницю стружки.
– Чудово! – вигукнув Страшило. – Мерщій веди його сюди.
Солдат поспішив виконати доручення. Незабаром долинуло цокотіння дерев'яних копит, і Кінь постав перед ним.
Його величність критично оглянув скакуна.
– Не можу сказати, що красень, – зауважив він задумливо, – але бігає, очевидно, незле.
– Відмінно бігає! – підтвердив Тіп, поглядаючи на Коня із захватом.
– Отже, ми зможемо прорватися на ньому крізь ворожі лави й дістатися до мого доброго друга Залізного Лісоруба, – заявив Страшило.
– Навряд чи він витримає чотирьох, – із сумнівом промовив Тіп.
– Але трьох витримає безперечно, – вирішив його величність. – Доведеться не брати із собою королівське військо. Тим більше, остання війна довела, що сподіватися на нього не варто.
– Але бігає воно також непогано, – розсміявся Тіп.
– Ну що ж, я чекав на це, – похмуро буркнув солдат, – і стійко витримаю удар. Доведеться, звісно, змінити зовнішній вигляд – зголити мої улюблені бакенбарди. А загалом, ще невідомо, що небезпечніше: лишитися тут поруч із цими розгнузданими панянками чи скакати невідомо-куди на необ'їждженому дерев'яному коні.
– Тут ти маєш рацію, – погодився його величність. – Але я не солдат і надаю перевагу не розрахунку, а ризику. Сідай на Коня, мій хлопчику, і, певно, ближче до шиї.
Тіп прудко скочив на Коня, потім солдат і Страшило із неабиякими зусиллями посадили на нього Гарбузову Голову. Для короля залишилося так мало місця, що він мусив неминуче впасти, тільки-но Кінь рушить.
– Принеси мотузку для білизни, – наказав король своєму війську, – і зв'яжи нас один із одним. Якщо вже падати, то всім разом. – Доки солдат виконував доручення, Страшило міркував далі: – Мені треба бути ДУЖЕ обережним, бо моє життя в небезпеці.
– А хіба мені треба бути обережним не ДУЖЕ? – образився Джек.
– Не настільки ДУЖЕ, як мені, – повчальним тоном промовив Страшило. – Якщо зі мною щось трапиться, то вже нічого не вдієш. А якщо так буде з тобою, то принаймні можна з голови виколупати насіння.
Тут повернувся солдат із довгою мотузкою і надійно зв'язав усіх трьох, ще й прив'язав їх до тулуба Коня: тепер можна було не боятися падіння.
– А тепер біжи відчини ворота, – скомандував Страшило. – Ми мчимо назустріч свободі або смерті.
У внутрішній дворик палацу можна було потрапити через невеликі ворота, які солдат нещодавно замкнув за наказом його величності. Він підвів до них Коня, відсунув засув, і стулки зі скрипом хитнулися в різні боки.
– Тепер твоя черга, – прошепотів Тіп Коневі, – ми на тебе сподіваємося! Ти мусиш нас врятувати.
Мчи, скільки стане сили, до міських воріт, не зупиняйся ані на мить!
– Добре вже, – грубувато відповів Кінь і рушив уперед, ще й так несподівано, що в Тіпа забило дух і він обома руками вчепився в кілок, так завбачливо встромлений у шию дерев'яного скакуна.
