Він, аби справити враження на Ґлорію і потім пишатися цим, купив на ярмарку в торговців з північного сходу малагетського перцю[29] і, щоб показати своїй новій коханій, який він витривалий, набив повний рот цим диявольським плодом і зжував. Навіть не запив склянкою води, щоби погасити вогонь у шлунку. Але це пекло, майже нестерпне, загартувало його, не кажучи вже про те, що налякана Ґлорія почала йому коритися. Тож Олімпіко замислився: ну, хіба я не переможець? Він наче трутень причепився до Ґлорії: вона давала йому мед і живильні соки. Олімпіко ні хвилини не шкодував, що порвав із Макабеєю, бо його доля повинна стрімко йти вгору, щоб одного дня міг потрапити до світу інших. Він так жадав стати іншим. У світі Ґлорії, наприклад, він, нікчема, розбагатіє. Нарешті, перестане бути завжди зайвим, тим, що ховається навіть від самого себе, соромлячись своєї слабкості: річ у тім, що насправді цей хлопчина — самотнє серце, що тяжко бʼється в просторі. Сертанежо[30] — це, перш за все, терпелива жертва. Я йому пробачаю.
Ґлорія, бажаючи компенсувати Макабеї втрату коханого, запросила її до себе додому на недільну вечерю. Спершу вкусити, а потім дмухати? (О, яка банальна історія, я її ледве витримую).
І там (маленький вибух) Макабеа витріщила очі від подиву. Річ у тім, що серед брудного безладу дрібній буржуазії таки вдається облаштувати відчутний комфорт, якщо всі гроші витрачати на їжу, а в передмісті їдять багато. Ґлорія жила на вулиці, названій на честь якогось генерала, і була дуже задоволена тим, що мешкала на цій вулиці імені військового, так вона почувалася у більшій безпеці. В її будинку навіть був телефон. Можливо, тоді Макабеа, хоч і не вперше, побачила, що для неї немає місця в цьому світі вже тому, що Ґлорія стільки їй дала. Тобто: велику чашку справжнього шоколаду на молоці, безліч різноманітних тістечок, не кажучи вже про невеликий пиріг. Макабеа, коли Ґлорія вийшла з вітальні, — сховала одне печиво в свою торбинку. А потім просила вибачення у тої абстрактної Сили, що дає та забирає. І відчула себе прощеною. Сила пробачила їй.
Наступного дня, в понеділок, вже й не знаю, чи через те, що її печінка не витримала удару шоколадом, чи через те, що вона перенервувала, долучившись до напою багатих, але Макабеї стало зле. Проте, вона ні за що не хотіла прочистити шлунок, щоб не марнувати шоколадну розкіш. А за декілька днів, отримавши зарплату, вона набралася сміливості та вперше в житті (вибух) пішла до дешевого лікаря, рекомендованого Ґлорією. Лікар оглянув її раз, другий, потім третій.
— Ти сидиш на дієті, щоб схуднути, дівчинко?
Макабеа не знала, що відповісти.
— Що ти зазвичай їси?
— Хот-доги.
— І все?
— Іноді сандвіч з ковбасою.
— А що ти пʼєш? Молоко?
— Тільки каву й освіжаючі напої.
— Які освіжаючі напої? — запитав він, аби щось сказати. І додав навмання:
— Тебе іноді нудить?
— Ні, ніколи! — закричала вона перелякано, тому що не була божевільною й не марнувала добро, як я вже казав.
Лікар оглянув її та зрозумів, що вона аж ніяк не сидить на дієті, щоб схуднути. Але йому значно зручніше було повторювати, що вона не повинна дотримуватись дієти. Він знав, як усе насправді, адже лікував бідних. Ось що він казав їй, поки виписував рецепт зміцнювального засобу, який вона потім не купила, бо вважала, що відвідати лікаря — це, власне, вже ліки. Лікар роздратовувався чимраз більше, сам не розуміючи, чому, і нарешті вибухнув:
— Ця дієта з хот-догами — звичайний невроз. Усе, що тобі справді необхідно, — знайти психоаналітика!
Вона нічого не зрозуміла, але подумала, що лікар чекає, аби вона усміхнулась. І вона усміхнулася.
У лікаря, дуже товстого і спітнілого, був нервовий тик, через що час від часу його губи ритмічно розтягувалися. Через це враження було таке, що він от-от розплачеться, як маленька дитина.
У цього лікаря не було жодної мети. Він став лікарем, щоб заробляти гроші, але зовсім не через любов до професії чи хворих. Тому він пропускав повз вуха скарги пацієнтів і вважав бідність огидною. Він працював для бідних, але терпіти їх не міг. Вони були вигнанцями з того високого суспільства, до якого сам він не належав. Він чудово усвідомлював, що нічого не вартий як лікар, що не володіє новими методами лікування, але годився для бідних. Він мріяв про те, щоб мати гроші й робити саме те, що йому більш за все подобалось: нічого.
Коли він сказав, що має оглянути її, Макабеа заявила:
— Я чула, що у лікаря треба роздягатися, але я нічого не зніму.
Він зробив їй рентген і сказав:
— У тебе починається туберкульоз.
Макабеа не знала, добре це чи погано, але, як людина вихована, сказала:
— Щиро дякую, справді?
Лікар просто не дозволяв собі співчувати. Та все ж сказав:
— Коли не знаєш, що поїсти, зроби собі спагеті по-італійськи.
А потім додав із тою дещицею доброти, яку вважав припустимою, бо також відчував себе несправедливо обділеним:
— Це не дуже дорого.
— Ця їжа, яку ви назвали, я ніколи в житті її не їла. Це смачно?
