— Звісно, що так! Тільки поглянь на мій живіт! Це все результат щедрих порцій макаронів і великої кількості випитого пива. Забудь про пиво, краще не вживати алкоголю. Вона повторила втомлено:
— Алкоголю?
— Ти хоча би щось знаєш? Грім тебе побий!
Так, я люблю Макабею, мою любу Маку, люблю за її незугарність і цілковиту анонімність, бо вона ні для кого не існує. Люблю за те, що вона худа і має хворі легені. Як би я хотів, щоб вона розтулила вуста і сказала:
— Я одна в цілому світі й нікому не вірю, всі брешуть, навіть у миті любові. Одна людина не може бути чесною з іншою, правда відкривається мені лиш тоді, коли я одна.
Але Макабеа ніколи не говорила такими довгими фразами, адже була небагатослівною. Річ у тім, що вона не усвідомлювала свого становища, ніколи не жалілася і навіть вважала себе щасливою. Вона аж ніяк не була ідіоткою, але відчувала по-ідіотськи абсолютне щастя. Також вона ніколи не зважала на себе: просто не вміла. (Бачу, що намагаюсь наділити Макабею власними звичками: це мені щоденно потрібно мати декілька годин самотності, інакше «я гину»).
Що ж до мене, то лише в самотності я є самим собою. Коли я був малим, мені часом здавалося, що я можу впасти з Землі. Чому хмари пливуть по небу й ніколи не падають? Тому що сила тяжіння менша за виштовхувальну силу повітря. Розумно, чи не так? Так, але коли-небудь вони впадуть на землю краплями дощу. Це — мій реванш.
Вона нічого не розповіла Ґлорії, бо зазвичай брехала: вона соромилася правди. Брехня здавалася набагато пристойнішою. Вона вважала, що ознакою доброго виховання є вміння брехати. Вона брехала навіть самій собі у швидкоплинних мріях, заздрячи колезі. Наприклад, її винахідливості: Макабеа бачила, як, прощаючись з Олімпіко, та цілувала кінчики власних пальців і посилала поцілунок у повітря, наче випускала на волю пташку. Макабеа ніколи б до цього не додумалася.
(Ця історія — тільки факти, необроблений матеріал, що потрапив до мене раніше, ніж я встиг про нього подумати. Я знаю багато такого, чого не можу висловити. Тоді про що ж думати?) Ґлорія, може, через докори сумління, сказала їй:
— Олімпіко — мій, але ти обовʼязково знайдеш собі нового коханого. Я кажу, що він мій, бо мені так сказала ворожка, і я не можу не послухати її: вона — медіум і ніколи не помиляється. Чому б тобі не заплатити за консультацію і не попросити її поворожити тобі?
— Це дуже дорого?
Я геть втомився від літератури; тільки німота оточує мене. Якщо я й досі пишу, то лише тому, що мені нічого більше робити на цьому світі в очікуванні смерті. Пошуки слова в темряві. Незначний успіх захоплює мене й жене з дому світ за очі. Мені хочеться вивалятися в багнюці, мене жене мало підвладна розумові потреба в приниженні, потреба в оргії та абсолютній насолоді. Гріх притягує мене, все заборонене полонить. Я хочу бути куркою і свинею водночас, а потім убити їх і випити їхню кров. Думаю про стать Макабеї — немовля, проте неочікувано вкрите густим чорним волоссям, — її стать була єдиною виразною ознакою її існування.
Вона не просила, але її стать вимагала, наче соняшник, що виріс у могилі. Що ж до мене, то я втомився. Можливо, від товариства Макабеї, Ґлорії та Олімпіко. А від лікаря з його пивом мене нудить. Мені треба бодай на три дні відволіктися від цієї історії.
У ці останні три дні, один, без своїх героїв, я зникаю як особистість, вилізаю сам із себе, як з одягу. Знеособлююся, аж поки не засну.
Але тепер я повертаюсь і відчуваю, що сумую за Макабеєю. Тому продовжую:
— Це дуже дорого?
— Я позичу тобі. Навіть на мадам Карлоту, яка знімає пристріт із людей. Вона зняла з мене пристріт опівночі тринадцятого серпня в пʼятницю на террейро[31] Сан-Міґел. Вони зарізали над моєю головою чорне порося та сім білих курок і розірвали мій одяг, так що я була вся в крові. Ти смілива?
— Не знаю, чи зможу я дивитися на кров.
Можливо, тому що кров — інтимна таємниця кожного, животворна трагедія. Але Макабеа знала тільки, що вона не може дивитися на кров, інше вигадав я сам. Мене страшенно цікавлять факти: це — тверде каміння. Від них не можливо втекти. Факти — це слова, сказані світом.
Отже.
Отримавши несподівану допомогу, Макабеа, яка ніколи в житті нічого не просила, цього разу попросила в шефа відгул з причини вигаданого зубного болю і взяла у Ґлорії гроші, які навряд зможе колись віддати. Такий сміливий вчинок надихнув її на ще більшу відвагу (вибух): зметикувавши, що позичені гроші — чужі, вона вирішила, що може їх витрачати. І Макабеа вперше в житті взяла таксі й поїхала до ворожки. Підозрюю, що вона зробила це з відчаю, хоч і не знала, що втратила надію; вона була спустошена до краю, ледве могла рухатися.
