Я слухав його з величезним задоволенням!.. Зауважу, що в Сандро Карідзе було дві форми мови: звичайна розмовна і, якщо можна так сказати, полемічно-ораторська. В його повсякденній мові було трошки гумору й багато цинізму. Це давало йому змогу розмовляти цією мовою з ким він хотів і про що хотів, дотепно висловлюватися на будь-які теми — навіть про ідіотизм царського режиму або життєві несправедливості. Він говорив з такою непомітною зашифрованістю, що сам цар Соломок не міг би вивести прямого сенсу з його розмов. А в його полемічній мові все було відкрите й логічне. Я гадаю, службові справи він мав вести цією мовою, якщо тільки його служба мала потребу в розмові. А взагалі він тримав себе в шорах, боявся, мабуть, нашкодити кар’єрі, але траплялися зриви, поодинокі спалахи, треба віддати йому належне, дуже яскраві, і зараз я відчув наближення такого спалаху. Тому я не одривав від нього очей.
— Мені здається, пан Сандро близький до істини,— сказала Нано.
— Я теж не проти любові й добра,— сказав Шалітурі, звертаючись до Нано.— А надто коли про них співається в кахетинському «Мравалжамієрі». Я тільки хотів сказати, що повернення того, що відняте, і відновлення того, що зруйноване, вимагає жорстокості й смерті, вимагає знищення ворога. Інакше й не може бути. Все це до снаги лише ненависті, а не любові. Ненависті!
Усі розгубилися від його слів, запала тиша.
— Усе це до снаги лише любові! — пролунав голос Гогі.
— Що їй до снаги, Гогі? — спитав Шалітурі.
— Навіть така ненависть,— відповів Гогі і звернувся до всіх нас.— Доброго вечора, друзі! Доброго вечора, пані! З вашого дозволу я приєднаюся до вас.
Я помітив, що Нано дивилася на Гогі з великим задоволенням і, злегка кивнувши йому, тихо сказала:
— Господи! Та чи не сниться все це мені...— Вона засміялася, але саме в цей час знову різко заговорив Шалітурі:
— Усе, що ви говорите, схоже на бридню юродивого Тадеоза.
— Тадеоз? — перепитала Нано аж надто жваво, намагаючись не дивитися в бік Гогі.— Хто це такий? Ніколи не чула... В яку епоху він жив?
Запитання Нано викликали голосний регіт і Шалітурі, і Елізбара.
— Розумієш, Нано,— пояснив Елізбар,— Тадеоз — це Вахтангів гувернер. Прізвище його Сахелашвілі. Подейкують, він з ченців. Чи з монастиря його вигнали, чи сам залишив — достеменно не знаю. Потім був учителем, але і в гімназії не втримався, прогнали й звідти, це свята правда, було в мене на очах, от і став гувернером. Переходив від однієї родини до іншої, поки доля не покарала його таким недоуком, як Вахтанг, Тоді Тадеоз зрозумів, що кидає зерно в невдячний грунт,— і втік. Тепер, кажуть, ходить по селах і продає книжки.
— Уже не продає,— сказав Шалітурі.— Вважає, що і в книжки проникла розпуста. Він знайшов собі нове діло: живе в Тіанеті, никає по лісах і щеплює дички яблунь і груш. Якщо урожай добрий — свині їдять.
— Але я не розумію,— спитав Елізбар,— що може проникнути в книжку, якщо вона пройшла через руки Сандро Карідзе?
— Я цензор красного письменства, Елізбаре,— відповів Карідзе.— Стараюся, щоб прозою і поезією не заволоділи невігласи і владолюби. Я певен, що мої старання сприяють процвітанню батьківщини. А прекрасні творіння, я знаю, непідвладні цензурі, їй не під силу погасити сліпуче сяйво барв. Але буває мертвотний, тьмяний колір, розбійницький сірий колір нездари. Я борюся з тим кольором, мій дорогий Елізбаре!
— Добрий, видно, отой бідолаха Тадеоз,— несподівано промовив Арзнєв Мускіа.
— Дуже,— підхопив Карічашвілі.— Чудова людина, лазе!
— Ні, ти все-таки розтлумач мені,— звернувся Шалітурі до Гогі,— як же ця любов може породити ненависть?
— Я відповім тобі,— сказав Гогі.— Але спочатку поясни, як ненависть може врятувати від руйнації?
