А потім у Тифліс поїхав і своє донесення начальству вручив, а усно про діаманти додав, пояснивши, що писати про це не писав, люди про це подейкували, а доказів поки що немає... Щоб потім не дорікнули: мовляв, знав, а не сказав. Не відомо ще, як усе повернеться; якщо справі цій судитиметься просунутись далі, я завжди зможу сказати: я ж говорив вам, а ви до мене не прислухалися... Але знаєте, що мені сказали? Аджарці, мовляв, Мушні Зарандіа хабара десять тисяч підсовували, а він не взяв, то чи став би він потім через якісь там сережки руки бруднити! Я вже не сперечався, що правда, то правда. Але був вельми задоволений, бо ж такого чоловіка в тенета свої спіймав. От як спіткнуся я тепер де-небудь, він неодмінно мені руку подасть, виходу в нього не буде іншого!.. Але, скажу вам наперед, усе інакше вийшло. Мушні Зарандіа в усьому перехитрив мене, отакою виявився людиною. Якось викликав мене Мушні Зарандіа до себе, тепер уже в Тифліс. Тільки-но я увійшов, він звелів подати список людей, що сиділи в мене у в’язниці. Написав я йому той список. У в’язниці на той час було шестеро. Почав він про кожного розпитувати, хто за що сидить і на що здатний. А надто вподобав він дрібного злодюжку Матаріа, який разом з Хазава, таким самим, як він, шакалом, у Цаленджисі козу вкрав. Я їх обох у поліції тримав. Чому Мушні того дурня обрав, про це я тільки наприкінці взнав. А поки що він нібито про інше заговорив і зовсім мене з колії вибив. Зразу взяв бика за роги.
— Ти,— сказав Зарандіа,— повинен захопити Дату Туташхіа. Але так, щоб арешт його хоч на два дні таємницею лишався. Нишком треба все зробити!
Звичайно, із своєю людиною, якщо вона навіть високо сидить, треба вміти так розмовляти, щоб вона пам’ятала завжди, що вона для тебе своя людина, інакше ніякої користі тобі від неї не буде. Після тих сережок я з Мушні такий собі грубуватий панібратський тон обрав, а втім, скажу вам відверто, і він на цей тон ішов і охоче його підтримував.
— Нічого собі, Мушні-батоно! — вигукнув я.— Хто ж підклав тобі таку свиню?
Сидить він, не відповідає. А я його знов питаю:
— Це ж ти добився, щоб його помилували! Навіщо ж нам його тепер хапати! Та ще так, щоб усе було шито-крито і ніхто не дізнався, що то твій двоюрідний брат Дата Туташхіа?! Якби могли, то спіймали б раніше, нехай би з галасом і стріляниною! А тепер, коли він сидить у себе дома, кому ж це до снаги, та так, щоб він і вистрілити не встиг! Ну, а якщо вистрілить раз, то вистрілить і вдруге, а потім і втретє. І закінчиться так, як кінчалося завжди з ним у таких оказіях...
Мушні Зарандіа підняв руку, перебиваючи мене:
— Давай усе-таки говорити про діло! Так ось, отого Матаріа ти повинен випустити з в’язниці. І з однією умовою: щоб він викрав у Дати Туташхіа чорне теля й пригнав до тебе в поліцію. Дай йому великий лантух, нехай запхне його в лантух і так до тебе пре. Обіцяй, що звільниш його. І якщо він украде теля, то й справді відпусти, його на всі чотири боки, а справу його закрий. Такий Матаріа далеко від тебе не втече — поцупить якусь індичку й знову до вас повернеться, тоді й козу йому можеш пригадати. Май на увазі, що з Петербурга приїхав полковник Сахнов. Ми з ним разом у Поті в готелі чекатимемо. А ти дай нам знати, коли теля в поліції буде. Потім пошли людину по селах, нехай розказує, що злодія спіймали, теля в нього відібрали, нехай хазяїн, мовляв, у поліцію прийде. Дата Туташхіа, так я думаю, по своє теля неодмінно прийде! Ти впусти його в стайню, де теля стоятиме, двері знадвору замкни і зразу посилай людину в Поті з тією вісткою. Тримай Туташхіа в стайні, поки не смеркне, а потім переведи до свого кабінету. Нехай сидить там, поки полковник Сахнов з Поті приїде. Що далі — то вже полковникова справа. Тільки, дивись, якщо переплутаєш, не сумнівайся, будеш ти тоді городовим. Ось поки що і все, що тобі треба зробити.
Довго ми з ним того дня проговорили. Він відпускати мене не хотів, усе повчав, як поводитися за різних обставин тієї справи. А потім змусив, як папугу, повторити, що він говорив, назубок усе визубрити. І поки не переконався, що домігся свого, не дозволяв іти.
Після того сів я в поїзд і поїхав додому. І зразу ж — до себе в поліцію. Наказав, щоб привели швидше того Матаріа. Можете мені повірити, такого тупоголового я ще в житті не зустрічав,— мало не збожеволів я, поки втовкмачив тому дурню, що від нього вимагається. З гріхом пополам, здається, нарешті пощастило це зробити. З якої череди треба було вкрасти чорне теля, він знав, звісно, а чиє теля — уявлення не мав.
Через дві доби вночі притяг він нарешті теля. А в мене, ясна річ, в тому селі була своя людина, і від неї я взнав, що в Туташхіа теля вкрали. Дав я нашому злодієві п’ять карбованців і сказав, щоб він ішов собі. А Матаріа тупцяє на одному місці, ніби хоче щось сказати, а сміливості не вистачає.
— Іди,— кажу я,— далі од гріха, а то знову в льох закину, сидітимеш там.
