Від чого залежить доля маленької людини — хто може вгадати! Сильний винен, а слабому — голову з плечей, ви ж бачили, як це буває? Та й сама людина може в таку пастку попасти, що ніякий мудрець не допоможе вирватися. Маленька людина мусить же виконувати те, що загадує сильна, що велить хазяїн? Цього ніхто не заперечуватиме. А коли хазяїн хоче, щоб вона робила нечестиві діла,— і вона втратить службу й пустить сім’ю з торбами, якщо посміє відмовитися? Як тоді бути маленькій людині? А так, як це зробив я, коли мене прогнали з посади начальника митниці. Цілий рік я жив без жалування, а потім ті самі люди, які позбавили мене служби, дали мені посаду поліцмейстера. Як я добився цього? Тільки пошаною й повагою начальства. Начальник повинен розуміти твою вдячність, вважати, що ти людина порядна, покірна й добре вихована, але цього не досить — треба, щоб начальство трошечки й побоювалося тебе. Треба щось тримати за пазухою, таємничку якусь, щоб начальник боявся розголошення її. Діло делікатне, без досвіду й знання нічого в тебе не вийде! Не думайте, що я забалакався, забув, про що повів мову. Пам’ятаю, що про Мушні Зарандіа. Про нього й буде розмова.
Якось одержав я з Тифліса депешу, а в ній розпорядження — вивідати й повідомити, чи зустрічається Мушні Зарандіа з Датою Туташхіа і в яких стосунках вони перебувають. А про що там дізнаватися, коли вони двоюрідні брати! А ще загадано мені було з’ясувати, як поводився Мушні Зарандіа в нашому акцизі всі п’ять років, поки служив, і чи не водиться за ним якихось протизаконних справ. Що стала б робити недосвідчена людина? Чиновник без досвіду розслідував би все, написав відповідь, і — кінець, як той казав, діло хвалить! А для мене кінець не хвалить діла, а тільки починає. Хіба можна козирну карту втрачати, коли вона сама тобі до рук потрапила?.. Тут так: хоч виграв, хоч програв. Що я знав пречудово? Що Мушні Зарандіа заради казенних справ хоч на шибеницю поліз би, був хворобливо чесний, а з братом своїм двоюрідним Датою Туташхіа не бачився ніколи. Який же я поліцмейстер Никандро Кіліа, щоб цього не знати! Та були в мене й свої міркування... Кажуть, що по теляті можна майбутнього бика вгадати, так ото і я достеменно був певен — бути Мушні Зарандіа великою людиною. А хіба погано, погодьтеся самі, щоб така людина страх перед тобою зачаїла, колись страх той ще й як знадобитися може.
Мушні одного разу виловив у нас усіх контрабандистів і покидав їх у в’язницю, а з ними разом і тих їхніх дружків, які пропонували йому десять тисяч карбованців за їх визволення. Після цього прийшли до нього два євреї — їхній брат теж сидів у в’язниці — і пообіцяли великі гроші за те, щоб він виручив їхнього брата. Мушні грошей не взяв і євреїв присоромив, сказавши: «Братові вашому дадуть рік, щонайбільше — два, не викидайте на вітер грошей і не пропонуйте мені порушувати закон!» З тим і пішли ті євреї. А в Сухумі тоді один ювелір жив — Доментій Руруа його звали, так вони в нього діамантові сережки за п’ять тисяч купили і, щоб не знав Мушні, його жінці подарували й попросили, щоб вона за їхнього брата якось ненароком заступилася, хоч би слівце закинула, то й за те спасибі. Я дізнався про це, намотав собі на вуса й замовк.
Минав час. А коли одержав я те розпорядження, про яке вже вам казав, усе, як є, перевірив, але нічого з того, що могло нашкодити Мушні, виявити не зміг. Написавши донесення про все те, не відіслав його, а почав длубатися в історії з діамантами. Але длубався навмисне так, щоб до Мушні Зарандіа в Кутаїсі про те доповзло. Доповзти доповзло, а він не відгукується, наче води в рота набрав, наче це його й не стосується. Та недовго так тривало. Захотів усе-таки зі мною побачитися. Поїхав я до нього, а він каже: «Запам’ятай, що нічого незаконного я не робив. Гляди не помилися». А мені тільки цього й треба було. Натякнув йому, що мовчатиму, але що ювелір Доментій Руруа при цьому живий-живісінький, ті два євреї — теж, а твоя дурна жінка у тебе дома сидить і сережки ті в неї в скрині лежать. Звісна річ, прямо так не сказав, бо хто ж про такі речі вголос говоритиме, але дав йому зрозуміти, що знаю про це.
