І ось настав день зустрічі з Туташхіа. Як було йти мені, коли я розумів, що мене чекало за ті різки. А вмирати ж не хочеться! Послав я на те місце переодягненого поліцейського, а сам сховався в кущах. Прийшов мій поліцейський туди, а там нікого немає. Оглядівся, побачив коло мосту хлопчину років восьми, а поруч нього хурджин. Поліцейський стоїть і чекає, коли ж з’явиться Туташхіа. Потім спитав хлопчину:
— Що ти тут робиш?
— Мене прислав Туташхіа,— відповів хлопчик.— Він з якимось чоловіком мав тут зустрітися.
— Це я той чоловік,— каже поліцейський.— Що він просив переказати?
— Він просив передати вам хурджин.
— Навіщо?
— Він сказав, щоб ви віднесли його Никандро Кіліа.
Забрав поліцейський хурджина, приніс мені. Розв’язали ми його, а там з одного боку курка була, а з другого — індик.
Ось так, батоно, все й закінчилося. Та що після того Туташхіа витворяв — і не опишеш. Усі попередні злочини, і та курка, й індик — то дитячі іграшки порівняно з теперішніми. Робив що хотів, і робив усе так, аби й сліду не лишалося ніде. Та повірте мені, що після того, як удруге він пішов у абраги, всі пожежі, убивства й насильства, які були в Грузії,— все діло його рук! Це кажу вам я — Никандро Кіліа!..
Минув відтоді лише місяць, і раптом приїздить з Кутаїсі моє губернське начальство разом з якимсь офіцером і наказує здавати йому справи. Плакала моя посада поліцмейстера!
Я, звісна річ, зразу в Тифліс, до Мушні Зарандіа. Побачив вія мене і вогнем спалахнув — наче присок у нього з рота летів! Годин дві кричав, сердився й ослом називав. Я вирішив, що пропало все, розізлився і теж почав кричати на Мушні Зарандіа:
— Це через вас я службу втратив! З вашої ласки сім’я моя голодуватиме. Ви все придумали, ви й виправляйте, а то я вам покажу, де раки зимують!..
— Що ти мені показати можеш? Поділися зі мною, не муч моєї душі,— жартома мовив Зарандіа.
— Мабуть, твоя жінка, Мушні-батоно, і зараз носить сережки, що їй єврей подарував?! — спитав я.
— Підійди сюди, Кіліа, сідай поруч мене.
Я підійшов і сів.
Відчинив Зарандіа вогнетривку шафу, довго шарив там, поки не витяг якогось папірця. Поклав його переді мною й сказав:
— Ти, звичайно, ідіот і падлюка, але читати, здається, вмієш. Прочитай лишень, що тут написано!
То була розписка, завірена нотаріусом. У ній говорилося, що Мушні Зарандіа повернув сережки євреям рівно через тиждень по тому, як вони подарували їх його жінці. От тобі й маєш! З несподіванки я аж остовпів. Можете собі уявити, скільки років Мушні поводився зі мною так, наче він вдячний мені, що я не доніс про його хабар. А я вважав, що тримаю його в руках і при першій-ліпшій нагоді змушу танцювати під свою дудочку і робити так, як вигідно буде мені. І раптом що ж відкривається?! Я мало не збожеволів від досади й злості.
— Ти думаєш, Мушні Зарандіа, що випорснув з моїх рук! Не думай! Знай, біда моїх дітей упаде на твою голову! Я щодня писатиму доноси на тебе, щодня розсилатиму їх в усі присутствія, казатиму, що Мушні Зарандіа — злодій, хабарник, зрадник царя й трону його! Мені ніхто не повірить, але будеш ти весь у бруді — це точно! Якщо не повернеш мені посаду, я це зроблю!
Мушні Зарандіа розсміявся мені в обличчя:
— На що ти здатний,— сказав він,— і що ти можеш зробити, я знаю без тебе, Кіліа. А тепер посидь тихо, заспокойся, я прийму людину, і ми поговоримо.
Він подзвонив, увійшов відвідувач, і вони довго говорили про справи.
Потім чоловік той пішов.
— Ну що, Никандро Кіліа, заспокоївся? — спитав, посміхаючись, Зарандіа.
Я тим часом і справді отямився, не скажу, що заспокоївся, а швидше опам’ятався й ладен був головою об стіну битися, що наговорив стільки дурниць! Похнюпився, сиджу мовчки.
А Зарандіа витяг з шухляди письмового столу ще одного папірця й подав мені, сказавши:
— Перепиши це, залиш мені і йди. Відпочинеш місяців два-три, а там подивимося.
Почав я читати той папірець — і очам своїм не вірю! Мушні Зарандіа за мене пояснення написав на ім’я міністра з проханням залишити мене на службі. Та ще як написав!
— Не думай, Кіліа,— сказав він,— що ти мене налякав і я із страху це зробив. Не боюсь я тебе, повір. Але з тобою повелися несправедливо, і по-людському я повинен допомогти тобі. Звичайно, не дуже ти розумний чоловік, але не хабарник, не казнокрад, до того ж — вірний царю й вітчизні. Свій повіт ти знаєш добре і місце своє посідаєш по праву. Перепиши пояснення і йди.
Через два місяці я знову був поліцмейстером.
Так ото я й кажу, що Мушні Зарандіа був хитрун, але добрий хитрун. Добрий чоловік! Ви переконалися, певно, самі, що я правду кажу. Мужній він чоловік. І жити в цьому світі треба так, як жив Мушні!
