...Повалив Туташха на землю дракона, загнав у його вогнедишну пащу списа й відтяв голову. І, побачивши це, зраділи ті, що їх було небагато, але сильні духом вони були і потай поклонялися повчанням Туташха, бо побачили в ньому свого рятівника.
Та був схожий на фенікса дракон, і замість однієї голови виросло в нього сім. І всі сім знову відтяв Туташха. Полився з них кривавий потік, і переповнилися ріки, вийшли вони з берегів, залили кров’ю і знесли все, набуте предками. Не стало на землі ратая, і нікому було ні сіяти, ні орати. Почалася різня і братовбивство, бо всі люди були злі й неправедні; убивали без розбору і глузду, бо не знали призначення людини на землі, просто намірилися перетворити світ на попелище; усіх ненавиділи вони і не відали, чого хочуть, окрім крові й смерті. А виправданням їхнього зла був для них приклад Туташха — він-бо теж пішов на дракона з мечем, бажаючи силою свого меча здолати драконову силу.
Та дракон не згинув, а, навпаки, посемерився, бо замість кожної відтятої голови виросло сім, і сім крот по сім помножилося зло на світі.
І, побачивши це, упав у розпуку Туташха, бо зрозумів: ніхто не врятує роду людського, крім самої людини.
І вирішив тоді Туташха з духа всеосяжного і всесвітнього перетворитися на людину. І був Туташха тоді в задумах своїх уже богом!
Може, це й дивно, але розумні люди трапляються загалом дуже рідко. Чи не найкраще бачать це і розуміють монархи, президенти й канцлери, мовою яких це називається «проблемою розумних людей». Та ще важчою проблемою, яку годі й розв’язати, була за всіх часів «проблема розумово обмежених, сірих людей». Це велике лихо людства.
Давно запримічено, що гідними й покликаними керувати державою вважають себе щонайперше саме убогі духом люди з пересічним розумом. Надзвичайно енергійно й наполегливо рвуться вони вперед, і найзапопадливішим з них щастить досягти мети — захопити кермо влади в свої руки. Я багато думав про причини їхнього успіху; гадаю, не помилюся, коли скажу, що першооснова тут маніакальна: коли людина сліпо, фанатично вірить у свою перевагу над іншими, тоді кожен її вчинок відважний аж до безсоромності. Усі знають, що, де відвага, там І перемога, але самою відвагою не обійдешся, щоб утримати завойоване,— потрібен розум, здатність аналізувати й узагальнювати, потрібна творчість, що в цьому разі виключено з самого початку,— ми ж бо говоримо про людей обмежених. Досить швидко захоплені фортеці вислизають з рук у тих, хто їх завоював, і ось тут «велике лихо людства» набуває хронічного характеру; того, хто хоч раз, і нехай навіть недовго, побував на високій посаді, бояться геть усі — він знає гріхи інших, і тим, хто згрішив, доводиться підтримувати того, хто спіткнувся. Нечисленність розумних людей — проблема теж хронічна, і тому найреальніше, що місце однієї посередності займе інша посередність. А ті, хто обіймає посади ще вищі, вважають за краще залишити на старому місці відомого їм грішника, аніж посадити розумного, від якого не знаєш, чого можна чекати. Втративши одне крісло, посередність пересідає здебільшого в ще зручніше крісло. І так триває доти, доки та людина не визнає за краще піти на відпочинок у своє село, вирощувати спаржу або не переселиться в кращий світ. Тривала діяльність такої людини важким тягарем лежатиме на плечах народу й держави. Та лихо в тому, що тоді, коли настане час піти одному маніяку, вирискаються і зміцніють інші маніяки, схожі на нього. Це безперервний процес, а не окремі випадки. В цьому полягає «проблема сірих, обмежених людей» — саме сірих і обмежених, бо відверті, нестримні кар’єристи — то вже інший гатунок.
