— Який порядок?! Жінки, пиятика, велика гра — усе, звісно, тишком-нишком. У них своя компанія, чужих і нижчих за чином вони на гарматний постріл не підпускають.
— А у в’язниці хто про нього піклувався? Як жив, що їв?
— Кашу! Він кашу любить. Як усі попоїдять, він позбирає миски, всі залишки позшкрібає в одну, а кожну порожню миску ще й пальцем вимаже. З’їсть вишкребки і знову по мисці пальцем пройдеться. Дуже він любив кашу. Пузо в нього завжди, як бурдюк... А все одно голодний. У в’язниці його й прозвали Кашкою.
— Зрозуміло. А Шалібашвілі де знайти і що ти про нього можеш сказати, яка це людина?
— Шалібашвілі в Цхрамуха живе.
— Де це?
— Тут недалечко, півгодини ходу.
— Знаєш, що ми зараз зробимо: підемо усі втрьох і одвідаємо того Шалібашвілі.
— Мені йти з вами? — Дастурідзе аж зблід.
— Еге, Косто, з нами. Утрьох разом і підемо.
— Я... Я не знаю, де він живе. Що в Цхрамуха, знаю, а де будинок стоїть, не знаю.
— То ти, видно, не знаєш, де й будинок Кандурі?
— А не знаю... Я з вами чоловіка пошлю, він усе знає...
Я поклав йому руку на плече, і він замовк.
— Ех ти... той, що з мисок із чанахі пальцями м’ясо витягає!.. Це ж треба таким віслюком бути, щоб простої речі не зрозуміти: життя твоє в наших руках, і поки ми тут, нам з тебе очей зводити не можна. Де ми — там і ти мусиш бути! Хочеш без нас — будь ласка, та тільки вже не нарікай — душу виймемо, падлом валятимешся...
— Та що ти, друже Бекар! Навіщо ж так брутально говорити з чоловіком? Падло не підходить. Що це за слово? Можна ж сказати: небіжчик, мертвий, та хіба мало гарних слів у нашій мові!..
— Саме так, небіжчиком ми тебе й зоставимо, покійничком, а як живим тебе залишити — сам на себе лихо накличеш. Бо нам — що? Нічого. А ти надумаєш з нами розв’язатися, візка підвезти — і не допетраєш своєю дурною головою, що діамант, той, що завбільшки як камінчик абрикоса, зостанеться тут, а ти на сахалінську каторгу загуркочеш. Ні, голубе, шкода нам тебе. Як тебе живим відпускати? На власну твою погибель? А нам — що? Нічого.
Дотумкав Дастурідзе, що до чого, пішов з нами, але спочатку спробував промацати нас:
— Що вам від Шалібашвілі треба? Може, я знаю...
— Ми хочемо дізнатися: чи правда, що той, хто його осетинку згвалтував, звернув усе на Дату Туташхіа? Більше нам нічого не треба.
— Щира правда, щира правда...
— Помовч, Косто, заради Христа. З чужих слів ми не гірше від тебе знаємо...
Дастурідзе замовк, опустив вуха, немов стомлений осел...
