— Відомості військового характеру, я гадаю, пані де Лам’є одержує від поручика Старіна-Ковальського. Цей молодик завжди крутиться серед офіцерських жінок, ловить плітки, коментує їх з притаманною йому дотепністю й цинізмом. Виходячи з його рук, плітка стає ще пікантнішою й спокусливішою для дальшого поширення; він на ходу вигадує чутки, їх виривають у нього з рук ще тепленькими. Він талановитий балакун. Життєві подробиці, особливості характеру, звички й захоплення того нещасного, що потрапляє йому на язик, здіймаються в повітря, немов кульки й палички в руках у жонглера. Зацікавленій особі досить послухати його, поставити двоє-троє запитань, зовні зовсім незначних, і уявлення про людину готове. Користуючись ласкою й гаманцем мадемуазель де Лам’є, Старін-Ковальський спочатку щиро вважав, що одержує гонорар за послуги тілесні й інтелектуальні. Таким чином до рук австрійців потрапили послужні списки наших офіцерів. А одного разу мадемуазель де Лам’є допомогла Старіну-Ковальському взнати, що він не хто Інший, як державний зрадник. Усього подальшого не треба й пояснювати. Необхідно з’ясувати, яку роль у просочуванні відомостей про наше артилерійське озброєння відіграв полковник Глєбич. Тут можливі два варіанти: або полковник втратив обережність, або Старін-Ковальський підібрав ключі до його сейфа. Глєбич — військова кісточка і людина обов’язку. Зрада батьківщини тут виключена! Те саме і у випадку з Кулагіним. Кулагін фанатично відданий інтересам імперії і вважає, що без його внутріполітичних повідомлень, які він надсилає нагору двічі на рік, імперія розвалилася б. А ще додамо доповідні, які Кулагін постачає із службового обов’язку, і ми побачимо письмовий стіл, засипаний документами, дуже цінними для іноземної розвідки. Його дружина — Лариса Кулагіна — вірна клієнтка мадемуазель де Лам’є. Лишається з’ясувати, чи продавала вона чоловікові документи за гроші, чи обмінювала їх на жіночу білизну, а чи мадемуазель де Лам’є робила вправи з фотографії безпосередньо в кабінеті Кулагіна. А щодо Хаджі-Сеїда, то це постать складна, веде вона подвійну, а може, й потрійну гру. Зверніть увагу, графе, що його закупники мотаються по всьому Кавказу й можуть дістати будь-які відомості. З другого боку, Хаджі-Сеїда завжди відвідують європейські посередники, що переправляють товар на захід. Не важко через одного з них передавати агентурні відомості й одержувати інструкції, це зручно і для Хаджі-Сеїда, і для мадемуазель Жаннет де Лам’є, графе. Усе це можна вважати за факт майже доведений. Не виключено також, що Хаджі-Сеїд і мадемуазель де Лам’е торгують між собою добутими відомостями. Така купівля-продаж, як відомо,— досить поширена форма комерційних відносин між шпигунами різних країн. Нарешті, виявлено нову досить цікаву подробицю про мадемуазель Жаннет де Лам’є: протягом трьох-чотирьох років вона була власницею невеликого готелю в Афінах, правда, тоді її звали Зізі Жермен.
— Як це з’ясувалося?
— Купив наш агент у Стамбулі за двадцять лір в якогось п’яниці грека. Ось така схема наступних подій, яких я очікую. Я певен, невдовзі виявляться нові подробиці та обставини.
«О господи, будьте ви всі прокляті й дайте мені спокій!» — Мало не закричав я.
Зарандіа пішов продовжувати свої численні справи й чекати запрошення в Дагестан.
Він сподівався, що те запрошення мало надійти після того, як зроблять обшуки в резидентів і вдома в них знайдуть фальшиві червінці. Зарандіа мали повідомити (так він гадав), що резидентів заарештовано й посаджено в різні в’язниці — таким чином, один про одного вони нічого не знають, і сім’ям їхнім про них нічого не відомо. Кара-Ісмаїла перехоплено після чергового вояжу за півгодини їзди від Темірханшури, ретельно обшукано і взято так, що про це не знає ніхто, крім нього самого і тих, хто його брав.
Отож Мушні Зарандіа сидів і чекав. Аж ось однієї чудової днини на нього щось найшло, і він, такий витриманий за всіх обставин і в усіх знегодах, утратив витримку й спокій, а коли прийшла звістка, що незабаром у Тифліс приїде полковник Сахнов, і зовсім не міг дати собі ради. До цих двох причин неспокою, що пойняв його, незабаром долучилася ще одна, і, не витримавши душевного сум’яття, такого незвичного для нього, він через тиждень стояв переді мною.
— Ваша ясновельможність, не відмовте в добрій пораді, що мені робити: я мушу бути в батька на селі. Певно, Дата Туташхіа згодився побачитися зі мною, а разом з тим ніхто не знає, коли прибуде полковник Сахнов, і мені на той час необхідно бути в Тифлісі. А в Дагестан мені треба неодмінно — бо ж це, зрештою, найважливіше...
— Ви одержали щось з Дагестану?
— Ні.
— То чого ж вам їхати?
— Сам не знаю!..— всміхнувся Зарандіа, розвівши руки.
Тієї миті я зрозумів (і думаю так і понині), що його порив був не якоюсь химерою, а владним поштовхом, який ішов з глибини душі, і був той порив навіяний не миттєвим станом, а наслідком внутрішньої впевненості, що довго визрівала: йому неодмінно треба їхати в Дагестан.
— Ви сподіваєтеся вмовити Дату Туташхіа?
