З дитячих років я пам’ятаю казку про дідуся, який перед смертю витяг з хати скриню з золотом і темної ночі закопав її в невідомому місці так глибоко, що ніхто її вже не міг знайти. В дідусеві жило дві вдачі — одна змушувала його призбирувати добро, щоб потім спожити його, а друга змусила сховати золото так надійно, щоб спожити його ніхто вже ніколи не зміг! Отак і я жила. Лише на схилі віку я зрозуміла, що було в мені дві душі; перша жила Ілюзіями й діяла; друга знала правду, але мовчала — заговорила тільки тоді, коли це вже було ні до чого. Перша була схожа на курку, яка думає, що знесла яйце господареві на сніданок; другу можна порівняти з правовірними, котрі жодного разу не пригостили свого мулли улюбленим пловом за життя, а після смерті завалили пловом його могилу... Ні, любощі пізнала я не в постелі, не з свого життя набула досвіду,— моя спостережливість обдарувала мене цим досвідом. Якби в постелі набула, то досвід той був би в мене вже тоді, коли я ще до чогось здатна була, а не тепер, коли мені скоро шістдесят. О боже, куди мене занесло! Я почала про бідолашного Міто Зурабішвілі, щоб розказати про Дату Туташхіа, а звернула до себе. Інакше і не вмію розказувати. Як не кручуся, все одно на світ дивлюся крізь сито, а те сито — я сама, про що не почну говорити, а прийду до себе. У всіх так, тільки признатися собі бояться. Занадто люблять себе і тому побачити себе збоку не можуть; спостережливості бракує, а може, чесності або сміливості. Мені такий стан дуже добре відомий. Так ось, коли я закохалася в Міто Зурабішвілі, мені здавалося, я кохаю його за те, що він революціонер, який віддає життя боротьбі за щастя народу й людства. Правда, на початку дев’ятисотих років розум людський уже був пойнятий духом революції. «Народ, гноблення, воля!» — у цих словах була магічна сила, і політичні переконання здебільшого диктували особі її наміри та вчинки. І все-таки кохання має інші джерела... Узяти хоча б сільського вчителя — він несе в народ знання й правду. І поліція, бувало, вбачала в учителюванні політичну діяльність. Коли я поїхала в село учителькою, багато хто думав, що я жертвую собою заради революції. Правду кажучи, я й сама так думала; мені здавалося, я залишила Тифліс, щоб боротися за волю. А хіба мала я право так думати?! Мене ж викликали — і вкотре вже викликали, боже ти мій!.. Викликали й сказали: «Вибирай! Або підеш на заслання в Пензенську чи Костромську губернії, або поїдеш в одне село, ми скажемо в яке, будеш там учителювати, а заразом виконаєш одне наше делікатне завдання!» Я зразу зрозуміла, до чого мене спонукали — стати таємним агентом! Та що було робити, коли тяглися за мною гріхи, за які й справді випадало заслання?.. До яких тільки відчайдушних вчинків не вдавалась я заради Міто — і ось усе розкрилося... Коли я пішла за ним, мені здавалося, йду заради революції. Та брехня все! Настала старість, а з нею й розум прояснився: не революція, а кохання штовхало мене на риск. Я до нестями кохала Міто Зурабішвілі, в мені жила потайна надія, що ми поберемося, а моя участь у боротьбі — кому вона потрібна? Хіба я розбиралася в цьому? А в Пензі або в Костромі — що мені було там робити? Як існувати? Яким же святим духом живитися? Коли вони запропонували мені їхати учителювати, я подумала: нехай посилають, невелике горе, обіцяти пообіцяю, а й пальцем не кивну, що вони мені зроблять!
Я згодилася. Від мене взяли підписку. Іншого виходу не було... Ага, я вам про це вже сказала. Від мене взяли підписку, що я поїду вчителювати в село, де живе коханка Дати Туташхіа. Я найму в неї кімнату, якщо вона мені не відмовить. Датину коханку звати було Бечуні Пертіа, вона не відмовила, бо ще раніше її укоськали: візьми квартиранта, нехай поліція думає, що ти хочеш одкараскатися від Дати Туташхіа і найняла кімнату, щоб він ходив не так часто або взагалі перестав приходити.
Приїхала я. Староста показав мені спочатку кілька інших квартир. Я не погодилася. Потім хтось порадив Бечуні. У старости — очі на лоба, але все-таки він повів мене до абрагової коханки. Тут мені сподобалось, і я найняла дві кімнати.
І село мені сподобалось,— дуже велике було,— і вулиці; будинки стояли далеченько один від одного, і в кожного господаря була добре доглянута садиба. Клокали по селу квочки, цяпали курчатка, з ранку й до смерку не вгавав дитячий галас. Ночами з боліт долинало кумкання тисяч жаб і спущені з ланцюгів собаки гавкали на припізнілих перехожих.
