У студентські роки, проведені в Сорбонні, і значно пізніше, ще протягом одинадцяти років, я перебував на таємній службі Російській імперії в Європі. Та настав час, і за не залежних від мене обставин я змушений був залишити Європу й поїхати в Петербург, куди мене було відкликано. Я повернувся на батьківщину в чині Полковника. Якщо не зраджує мене пам’ять, з моїх ровесників, котрі служили в армії його імператорської величності, лише кілька досягли вищих чи нижчих офіцерських чинів. Навіть моє фіаско в Європі дало мені орден св. Олександра Невського — одну з найвищих нагород імперії. Згадую про це не заради того, щоб показати себе у вигідному світлі, а тільки задля того, щоб відзначити, що всі двері були відчинені переді мною і я міг увійти в будь-які. Я обрав жандармерію, таємну поліцію і Кавказ, де таємна служба проходила чи не в найскладніших умовах. Очевидно, можна знайти сотні духовних і матеріальних причин такого вибору, але відшукувати й відгадувати їх було б марною працею, бо причина була одна: я знав, що зберегти гідність і честь там важче, ніж будь-де. Бажання спізнати ці труднощі віч-на-віч, наодинці з ними, і привело мене в жандармерію. Це давало мені змогу продовжити військові дії проти самого себе, проти всього наносного й суєтного, що було в мені, що прагло до зваб і крилося в закутках душі всупереч моїм власним уявленням про гідність і честь. Я жив, служив, кажучи словами Дати Туташхіа, «боровся з самим собою» і радів з перемог. Служба була джерелом моєї духовної рівноваги, і без того я не міг жити. Я мав багату колекцію стереотипів, у мене було раз і назавжди вироблене ставлення до речей, і я — можу заприсягтися! — не опоганював себе компромісами, поки не підкрався до мене, як диявол, Мушні Зарандіа. Компроміс від компромісу різниться, я не говорю про ті випадки, коли треба пожертвувати своїм заради інтересів громади або держави, а я, скажімо, не міг вчинити цього, або про те, що Мушні Зарандіа силою своєї привабливості чи духу один-єдиний раз домігся з мого боку моральної поступки. Ні! Я говорю зараз про докорінну ломку підвалин, про очевидні ознаки зміни світогляду, про повалення ідолів... Одне слово, склалося так, що саме на цій службі я розгубив усе, для збереження чого обрав її.
Каменем спотикання став Сахнов!
Основою моєї громадянськості був стереотип, згідно з яким усе людство поділяється на «ми» та «інші». «Ми» — це всі ті, хто вірно служив тронові й визнавав цілісність Російської імперії, хто був переконаний в її великій і особливій всесвітньо-історичній місії і праведно служив цій ідеї. Ті, хто цих поглядів не поділяв, були для мене «іншими». Я хочу застерегти: ані найменшої ненависті до «інших» я ніколи не відчував. Була сама настороженість. Я знав, що землю населяємо не лише «ми», «інші» теж існують і до того ж їх величезна більшість. Я був вихований на цьому переконанні, і виховання грунтувалося на принципі — «убивати в собі ще в зародку почуття ненависті, прищеплювати розсудливу терплячість і плекати в собі самовіддану любов до всього «нашого». Та повернуся до головного. Стереотип, про який я сказав, поділявся на три підстереотипи. Я весь час маю на увазі специфіку моєї служби, мого фаху і тому хочу, щоб мене зрозуміли правильно: фактором, що регулював взаємовідносини імперії з «іншими» державами та їхніми громадянами, я вважав норми міжнародного права, дипломатію і військову міць. Регулятором взаємовідносин між «нами» та «іншими» всередині Російської імперії я вважав закон і законність, перед якими рівні всі, незалежно від розумових, станових і майнових відмінностей. Розслідуючи злочини, що їх вчинили «інші»,— чи то були піддані Російської імперії, чи «інших» держав,— я вважав допустимими будь-які засоби, навіть підступність, оскільки то була боротьба з ворогом, і навпаки, коли надходив донос на людину, що належала до мого кола (це третій підстереотип), то протидержавні дії такої людини я розглядав як оману ближнього, а в ньому самому бачив фракціонера і тому діяв проти нього лише достойними засобами, щоправда, тривало все це доти, доки я не починав бачити в ньому смертельного ворога.
Душевний лад полковника Сахнова був досить простий, такий простий, що, коли б він навіть перейшов до табору «інших» І став непримиренним ворогом, все одно більшого зла від нього не було б. Та нікуди він не думав переходити, і на думці в нього не було виявитися ворогом трону й держави. Той вівтар, на який я і мої предки молилися протягом кількох сторіч, увінчувався його імператорською величністю і найяснішим сімейством. То була найбільша святиня імперії, а кревність Сахнова з царським родом була визнана. Отже, мало того, що він був «наш»,— він уособлював те, чому «я зобов’язаний був оддавати все, а одержувати лише стільки, скільки треба, щоб мати можливість віддавати все»...
Мушні Зарандіа і я мали намір порахуватися з Сахновим, тобто з «нашим», так, начебто він належав до «інших»!
