Я знала, що моя хазяйка була вдовою лісового об’їждчика. Вона видалася мені старшою як на свій вік, а їй було років двадцять вісім — двадцять дев’ять. Мала вона шестирічного сипка. Ото А уся сім’я. Вона була спокійна, ставна й тиха — така тиха, що цілий тиждень можна було не почути її голосу. Та одне я зрозуміла одразу: вона була мовчазна не тому, що нещаслива, і не від журби за покійним чоловіком — то було горде відчуження. Воно додавало їй гідності й статечності. Від чоловіків я чула — жінка не може оцінити, наскільки інша жінка гарна в постелі. То неправда. Ми бачимо краще, і Бечуні Пертіа з цього погляду не була якоюсь особливою.
Я скликала дітей, і навчання почалося. Час минав, і, вражена їхньою пам’яттю, здібностями й жадобою знань, я почувалася найщасливішою людиною: я жила на стародавній землі Колхіди й служила своєму народові, несучи йому світло, як той біблійний смолоскипник.
У вільний час я читала, писала листи своїм близьким або просто згадувала минуле. Як і моїй хазяйці, мені йшов двадцять дев’ятий рік. По матері я мегрелка, була в мене колись нянька-мегрелка, і я добре розмовляю по-мегрельському. Мені на сором, у селі я це приховала. Знала, що приховувати знання мови — все одно що підслухувати чужу таємницю. А все-таки приховала. Видно, молодість штовхнула мене на це. Нехай мене бог простить за це — моїй совісті і так вистачає мук.
Поступово таємна мовчазність моєї хазяйки набула для мене певного значення, і я мимоволі почала про це багато думати.
Була неділя, і я йшла додому. П’яний Бардгунія бешкетував, вимахуючи дробовиком. Він був син мірошника, і звичайною забавкою цього двадцятирічного парубка було, напившись, ганятися з дробовиком за худобою, а лаявся він при цьому на всі заставки. Рушниця була зіпсована, і Бардгунія сам кричав: «Бах, бах, бах!..» Поки хміль з нього не вивітриться, спокою не було нікому. Весь куток виходив дивитися на його витівки, збігалися діти й зграєю ганялися за Бардгунією, вони теж палили: «Бах, бах, бах!..» Завернувши на свою вулицю, я побачила Бардгунію, він мчав за телям Каджани. Я була вже коло своєї хвіртки, коли він побачив мене. Облишивши теля, він вигукнув по-мегрельському: «Ось заявилася індичка Бечуні»;— й кинувся до мене. Не встигла я зачинити за собою хвіртку, як він загородив мені дорогу. Злякавшись, я притулилася до огорожі, і тоді пролунав гучний ляпас, якого дала моя хазяйка Бардгунії.
Ті, хто тішився цим видовищем, поперехилялися через огорожу, щоб не прогавити нових подробиць. Діти позавмирали, тільки — палець у роті.
У Бардгунії жовна заходили на щоках, обличчя побагровіло, і він процідив крізь зуби:
— Ти в мене дочекаєшся! Думаєш, я дуже боюся його?..
— Думаю, боїшся! — спокійно відповіла вдова.— Геть звідси!
У Бардгунії голос пропав, він затремтів усім тілом, замимрив, а тоді, брязнувши дробовиком об землю, почав рвати на собі одяг.
Хазяйка схопила мене за руку й потягла за собою в двір.
Бардгунія порвав на собі все, навіть білизну, і теж покидав на землю. Заголосили жінки, а чоловіки, зв’язавши руки знавіснілому парубкові, потягли його додому.
— Як же ти не побоялася вдарити його? — спитала я, коли ми піднялися на балкон.— А якби він дав тобі здачі?
Хазяйка осміхнулася самими очима:
— Мене ніхто тут не зачепить!
— Чому?
— Тому! — одрізала вдова і, взявши відра, спустилася на подвір’я.
Сусідки за огорожею не зводили з неї очей. Бечуні повагом пройшла через двір і зникла в кухні.
Цікаві неохоче розходилися.
Увечері на подвір’ї з’явилися дві бабусі. Моя хазяйка посадовила їх під горіхом. Вікно в моїй кімнаті було відчинене, і я чула майже все, про що вони говорили. Старенькі просили вибачити Бардгунії, але чому вони просили Бечуні, а не мене?
— Нехай він завтра вибачиться перед учителькою,— сказала Бечуні, провівши бабусь до хвіртки.
Мене прислали стежити нібито за Датою Туташхіа, але я нічого не знала ні про нього, ні про його життя. Правда, ім’я його було відоме мені, і про пригоди дещо я чула: полковник, котрий брав у мене розписку,— прізвище його, пам’ятаю, було Князєв,— вивалив на мене купу всіляких побрехеньок про Туташхіа. Та поки доля не звела мене з Датою Туташхіа, ніякого уявлення про нього в мене так і не склалося. Мені доводилося чути про нього й погане, й добре, але ні те, ні друге не викликало в мене довіри. Та й про будь-якого мужчину я не могла нічого зрозуміти, скільки б мені про нього не говорили, аж поки не побачу його своїми очима й не відчую його чоловічої вдачі. Отака вже я, і нічого тут не вдієш. Побачити Дату Туташхіа, відомого своїми пригодами, таємно спостерігати за ним, пройнятися ним, його відчути — стало жагучим моїм бажанням. Але побачити абрага так і не лучалося нагоди. Нескінченним чеканням випробовувалося моє терпіння, мене томила цікавість, будь вона неладна.
Вечорами, поклавши сина спати, хазяйка заходила до мене з плетивом і засиджувалася допізна. Світилася лампа, я перевіряла зошити або читала. Іноді ми разом чаювали. Ми думали знайти багато спільного між собою, та розмовляли рідко.
