— Бечуні, навіщо ти плетеш стільки вовняних шкарпеток? — спитала я її одного разу.
— Моєму Даті.
— А хто це?
— Мій коханий, Дата!— Мабуть, таким тоном говорять: «Не підходь, стрілятиму!»
Я спостерегла: це було і в ході моєї хазяйки, і в її гордій поставі, і в манері триматися. Таким небоязким тоном сказала вона Бардгунії своє «Думаю, боїшся». І в її мовчанні було це. Ось тепер я зрозуміла, взнала. І разом з тим така відвертість, звідки вона в селянки?.. Ні, то була не відвертість — вона хвалилася, що була вільна в коханні!
Я підвела голову й поглянула на неї.
Вона була схожа на шаблю, готову опуститися!
— А хто він такий? — спитала я, так наче нічого й не знаю.
Моя гостя змінилася на виду. Подив і недовіра з’явились у неї в очах. Потім вони стали лагідніші, світліші й усміхнулися.
— Дата?.. Абраг! Невже не чула?.. Дата Туташхіа.
— Чому ж? Чула.— Коли вже про це зайшла мова, то я поцікавилась: — А де ти з ним познайомилася?
Вона притихла й сказала розгублено:
— А я й не знайомилася з ним.
Мені стало смішно. «Може, ти й зараз з ним не знайома?» — мало не підпустила я шпильки, але стрималась,— аж надто вже хотілося мені вивідати в неї все.
— Ну, а де ж ти побачила його вперше?
— Ми йшли кудись... Не кудись... до церкви. Було свято. Ми йшли з чоловіком. А назустріч — він. Він подивився мені у вічі. У церкві його не було... Чоловік сказав — то Дата, абраг Туташхіа.
— Ну, а тоді?
— Що тоді?..
— Як він дивився на тебе? Очі в нього які були?
— Які?..— Вона змовкла, мабуть, згадуючи.— Незвичайні! Ми прийшли з обідні. Чоловік мій був лісник. У лісі в нас росла кукурудза. Я ходила її полоти. Цілий тиждень мені привиджувалося, ніби Дата Туташхіа ховається в кущах. Мені було страшно, я сказала чоловікові, що наче ходить хтось за мною. Вій посміявся.
Моя хазяйка знову замовкла. Дивна вона була жінка — говорила повільно, немов знехотя.
— А далі, далі? — Я боялася, просидить вона дві години, рота не розтуливши, та й піде собі спати.
— Одного разу й справді вийшов з кущів Дата — недарма мені ввижалося, що хтось ховається в кущах, і чоловікові я казала... Він стояв і дивився на мене... а тоді почав підходити. Я подивилася йому в очі, і такий страх мене взяв. Він спинився зовсім близько біля мене й дивиться. Я хочу крикнути, а голос пропав, уся тремчу, мову відібрало... Руки в нього були... такі!.. А груди — широкі, сильні, красиві. Я кинулась бігти, а він розкрив руки, і я сховалася в них, а страху наче й не було.— Очі в Бечуні заяскріли.— То був час першого полоття, кукурудза тоді й до колін не діставала. Нас звідусіль було видно, і захотілося втекти... не захотілося — треба було, а зрушити з місця не можу. Одірвалася я нарешті від його грудей...— Вона знову замовкла й довго думала, а потім сказала: — Сім років уже минуло, восьмий скоро піде від того дня, а я нікому про де не розказувала... Піду я, пані Тіко, пізно вже.
Що було потім, я бачила немов увіч: жінка йшла попереду, а позад неї кроків за три-чотири — він, і дивився на неї так пильно. Вона дійшла до кущів, але не спинилася, а все йшла та й ішла. І довго б ішла, але він поклав їй руку на плече. Жінка зупинилася, тремтячи всім тілом, і чекала, чекала, коли грім над нею грякне.
Боже мій, у тебе на всіх стачає всього! А я чим винна перед тобою?! Чи розуміла та жінка хоч що-небудь?.. Хтозна, може, від тягаря їй ніяково стало, І відчувала вона тільки, як трава до тіла липне та колючки кусають, і про це лиш думала тоді!
У моїй уяві картина, якої я не бачила, може постати так яскраво, немов би все те відбувалося зі мною або я сама при тому була. Замолоду цей дар був у мене ще сильніший, ніж тепер. Усе, що сталося там, стояло перед моїми очима і висвітлене було таким яскравим світлом, так палко я все відчувала, так пристрасно! Наче не Бечуні Пертіа, а я була в тих кущах!..
Але й тут запанував спокій. Моя доля — лиш гра уяви. Для справжнього життя душі мені завжди бракувало того, що може дати тільки реальність, буйна й витончена...
Хазяйка попрощалася й пішла. Я дивилася на неї й не розуміла: що могло привабити Дату Туташхіа в цій жінці? А тоді подумала, може, той Туташхіа потвора? Але цю думку я відкинула одразу — ним поступитися я не могла. Звичайно, були в моїй хазяйці і стать, і порода, але те, що принаджує чоловіків?! Що вдієш, на всякий товар свій покупець. Я думала про це і до світанку не могла очей склепити.
Та жінка була нащадком Еета — вона розповіла мені про кохання Медеї та Ясона.
Ми дуже зблизилися, але в наших стосунках весь час була фальш. Та чому б їй і не бути? Покажіть мені двох жінок, котрі щиро любили б одна одну! У близькості жінок фальш завжди бере гору над правдою й щирістю. Інакше не буває. Я жінка, я знаю.
