Не пам’ятаю, чи я лягла сама, чи впала на ліжко, вся в сльозах. Ні, я не плакала, мені й не хотілося плакати — сльози самі текли. Абраг відірвавсь од вікна й перевів погляд на мене. Мені здалося, щось дуже здивувало його, і він засміявся, зовсім тихо. Хотів заговорити, але з того кінця балкона почулася хода... Туташхіа вмить присів навпочіпки, звів курок маузера і вже не спускав очей з вікна. Кімнату осяяло світло, в шибки наче бризнули гранатовим соком — показалася папаха козака, котрий тримав смолоскипа, і щезла враз. Якийсь час тихо було, ніщо ані шелесне.
— Колись я бачив вас на дорозі в Зугдіді,— прошепотів мені в обличчя абраг, стоячи навколішки.— Ви надзвичайно вродлива, пані!
— Брешеш! — вихопилося в мене.
Абраг осміхнувся:
— Брешуть від страху, пані. Я ніколи не брешу.— Він знов подивився на мене й сказав: — Не плачте, нічого страшного тут немає.
Якщо це було не страшне, то...
Знову заскрипіло на балконі, і знову світло.
— Що вони надумали? — спитала я й здивувалася, що нічого вже не боюся.
— Принесли смолоскипи і, видно, почнуть обшук.
— А потім?
Туташхіа знизав плечима. Притих і мовив сам собі:
— Ти правду казав, Толораіа. На твоє виходить!
Я хотіла спитати, про що він, та в цей час на балкон, у коридор, у кімнати полізли козаки. Захрипали двері... Грюкнув звалений стілець, що був приставлений до дверей моєї кімнати.
Я підхопилася з постелі й босоніж, у самій нічній сорочці вискочила в суміжну кімнату, підкрутила в лампі гніт і кинулася до дверей. А в прочинені двері вже просунулась руда пика, насторожено прядучи очима.
— Ти чого, мерзотнику, підглядаєш? — зарепетувала я й зачинила двері.
Двері вдарили козака по фізіономії. Він голосно вилаявся й з усієї сили натиснув на них з того боку. Здужати мене йому було дуже легко, а все-таки двері прочинилися лиш настільки, щоб могла пролізти ота здоровенна тварюка, та ще обчіпляна зброєю.
— Геть звідси, свиня, гвалтівник... Рятуйте!..— закричала я і вчепірилася йому нігтями в обличчя.
— Пусти, кажу... Окаянна!..— горлав козак, насилу одбиваючись від мене.
Вій був такий подряпаний, що на його обвислих щоках повиступала кров. Щойно я зачинила двері в нього перед носом, як загримотів чийсь бас:
— Що тут таке, Пептюк?
— Та начебто... молодиця, вашбродіє. Подряпала всього...
Я відчинила двері й визирнула в коридор, осяяний світлом смолоскипів.
— Я тобі, свиняче кодло, не молодиця, а князівна! Я вимагаю захисту, пане осавуле... Ваш обов’язок офіцера й мужчини заступитися! — крикнула я козакові, а потім звернулася до осавула.
— Воно-то так, але... Ваша світлість, ви повинні впустити нас...
— Пане осавуле, я в такому вигляді!.. Я буду скаржитися його превосходительству губернаторові, би повинні заступитися... Я беззахисна жінка!
— Це так, але...— захвилювався осавул.— У будинку бандити, ваша світлість!..
— Що?.. Що ви сказали?! А-а-а!..— Не пригадую, щоб я коли в своєму житті отак несамовито кричала.— Бандити! — Від мого крику аж стіни двигтіли.
Я кинулася в кімнати, гасала, як навіжена, зазирала під стіл, під тахту, під крісла й стільці. Осавул і козаки, не переступаючи порога, дивилися на мене, пороззявлявши роти.
Я влетіла до опочивальні й, галасуючи, промчала по ній. Дата Туташхіа, тримаючи в обох руках по зведеному маузеру, водив за мною очима, і я відчувала, що він xoче заспокоїти мене, але не знає як. Я покружляла ще трохи, вискочила знову в першу кімнату й припала до осавула, котрий наважився, зрештою, переступити поріг.
— Рятуйте! Вони можуть влізти у вікно!
— Заспокойтеся, ваша світлість, там сторожа!
А я все кричала, хапала осавула за руки, ховалася за його спину... Майже роздягнута, я вся була доступна його погляду, і я запримітила, що мій «рятівник» крадькома роздивляється на мене. Це підохотило мене, і я закричала ще нестямніше й верескливіше. Мабуть, барабанні перетинки в нього не витримали, і він прогримів:
— Отямтеся, ваша світлість! Вам ніщо не загрожує! — Він повернувся, хотів піти.
— Ви не смієте залишати беззахисну благородну даму! Я не відпущу вас... Ви мусите залишитися! — Я кинулась до нього.
— Воно-то так, але... ваша світлість! — Осавул геть розгубився, він безпорадно роззирався круг себе переляканими очима, а потім вимовив благально: — Я мушу йти,,, Я залишу вам людину... Безроднов!..
— Слухаю, вашродіє!
— Залишся коло дверей охороняти її світлість князівну! — наказав осавул козакові, а потім наледве розчепив мої руки, хряпнув дверима й зіпонув:— Обшукати горище! К чортовій матері! — Оте «К чортовій матері!» було вимовлене тихо й стосувалося мене. Горище було тут ні до чого.
Я мало не згвалтувала бідолаху!
У будинку знову загупотіли чоботища.
Виявилося, що заспокоїтися важко. Я зціплювала зуби, щоб не кричати, мене знову поривало гасати й бушувати.
Нарешті я оволоділа собою, приставила стілець до дверей і відсунула ширму в опочивальню.
Туташхіа побачив мене й не міг стриматися від сміху, насунув шапку на обличчя.
Я підійшла до постелі, переповнена щастям і гордістю — врятований Дата Туташхіа був тут, поруч, наодинці зі мною, роздягнутою, котра так бажала його.
