Зарандіа повернувся з Дагестану і прийшов до мене, не чекаючи мого запрошення. У мене сиділо кілька чиновників; побачивши, що чекати марно, він залишив мій кабінет, сказавши, що весь час буде в себе. Він аж сяяв від задоволення й радості, яких я ніколи раніше в ньому не помічав. Що ж, на те були підстави: він привіз Кара-Ісмаїла й чотирьох мулл, тобто п’ятьох панісламістських агентів, що були на Кавказі носіями турецького впливу. Мені траплялося бачити Зарандіа після перемог набагато значніших, але такий щасливий він не був ніколи, Він пригнав їх гуртом, як баранів, і всіх п’ятьох загнали в одну камеру. Це означало, що роз’єднати їх, як передбачалося на початку, не пощастило, або ж не було вже потреби роз’єднувати. Більше я нічого не знав про дагестанську операцію в ті перші хвилини й тому хвилювався. Я вже через силу вслухався в розмову своїх підлеглих, бо мені кортіло дізнатися, від чого все-таки в Зарандіа такий прекрасний настрій. Нарешті я звільнився й одразу ж викликав Мушні Зарандіа для доповіді про наслідки його поїздки.
Я вже казав, що шестеро Імен у списку підозрюваних Зарандіа позначив червоним олівцем, сказавши, що четверо з них — резиденти. На цій гіпотезі побудований був увесь його план, а та гіпотеза — плід самої тільки інтуїції. Коли в основі плану не лежить реальний, неодноразово підтверджений фактами матеріал, то хіба можна вважати надійною його надбудову? План, народжений самою лише інтуїцією, нехай навіть і геніальний, видається досить сумнівним. Не дивно, що вищі кола нашого відомства одностайно зійшлися на думці, що цей план нереальний, і все ж таки Зарандіа дістав санкцію на його виконання з трьох міркувань. Перше: оскільки в діло були пущені фальшиві червінці, це давало змогу заарештувати тих, хто одержував турецькі гроші, інкримінувавши їм розповсюдження фальшивої монети. Тим самим у підпільну мережу турецьких агентів вносилася розгубленість і вдавалося бодай частково паралізувати її. Окрім того, була невелика, надія, що хоч один з арештованих у справі фальшивомонетників міг випадково зізнатися у зв’язках з Туреччиною, і тоді можна було б уміло розмотати весь клубочок. Другий аргумент: ми перебували під тиском і навіть гнітом високого авторитету Мушні Зарандіа. Правда, сам він цього капіталу свого впливу в обіг не пускав, але все ж таки капітал той існував самостійно, змушуючи рахуватися з собою. І третє — в нас просто не було іншого плану, а ключ до розв’язання цього завдання ми мусили неодмінно підібрати. Одне слово, план передбачав викриття чотирьох з шести підозрюваних осіб і згідно з цим і здійснювався.
До кожного з тих шести було приставлено по одному нашому агентові, і про будь-який візит Кара-Ісмаїла до когось з тієї шестірки ми одразу ж знали. Тільки-но Кара-Ісмаїл, залишивши домівку підозрюваного, відходив на пристойну відстань, у тому будинку проводили обшук, вилучали фальшиві гроші й заарештовували господаря. При цьому все влаштовувалося так, що сім’я заарештованого не могла дізнатися, де саме перебуває її голова. Приміром, сім’ї з Ачкой-Мартана сказали, що заарештованого везуть на допит у Грозний і він не пізніше як післязавтра повернеться додому. А насправді його везли у Владикавказ і садовили там у в’язницю. Про заарештованого в Хунзахті сказали, що його везуть у Петровськ-Порт, а насправді відправляли в Грозний, і таке інше. За самим Кара-Ісмаїлом стежили окремо й дуже пильно, що й казати, але й тут дотримувалися плану. Кара-Ісмаїла зупинили за півгодини ходи від Темірханшури, ретельно обшукали, повідбирали все, що в нього знайшли, і відправили в темір-ханшурську в’язницю. Він не зміг нічого ні викинути, ні сховати, і це відіграло вирішальну роль.
Отже, початкову частину задуму було здійснено, але Мушні Зарандіа заздалегідь потягло в Дагестан, бо чуття підказало йому, що під загрозою провалу основна частина плану. Мається на увазі те, чи буде знайдено який-небудь документ або речовий доказ, який засвідчував би, що одержувач грошей знав, за що саме він їх одержав. Ніхто, звісна річ, не сподівався, що нам до рук потрапить щось на зразок векселя чи розписки, і справді, нічого такого до нас не потрапило, але Зарандіа був певен, що в речах, які вилучено в Кара-Ісмаїла, неодмінно знайдеться слід такого свідчення, бо турки — повторюю! — завжди вимагали підтвердження, що гроші одержано.
Приїхавши в Темірханшуру, Зарандіа вислухав штабс-капітана Леньова, котрий командував тією операцією, і попросив показати йому речі, конфісковані в Кара-Ісмаїла.
— Все оглянуто й вивчено,— відрапортував Леньов і послав унтер-офіцера по мішок з речами Кара-Ісмаїла.
— З якого завдання ви виходили, коли оглядали речі?
— Як було звелено, так і робив.
— А точніше?
— Я шукав якого-небудь підтвердження про одержання грошей.
— Що ж саме ви сподівалися знайти?
— Записку або просто якусь закарлючку, написану пером, може, особливий знак, малюнок... щось, з чим турки могли звірити свій зразок. Нічого схожого я не виявив. Думаю, що й немає нічого схожого,— Леньов тицьнув пальцем у мішок, що його втягнув унтер.
