— Я дуже злякалася,— прошепотіла я.
— Ви не були б такі спритні, пані, аби злякалися. Од страху люди розгублюються...— абраг усміхнувся й вів далі: — Жодному чоловікові таке не лід силу, тільки жінка це зможе, і тільки така, як ви,— він обійняв мене й пильно подивився мені в вічі.
У мене на спині лежало два маузери. Більшої інтимності й уявити собі не можна.
— Що діється! — прошепотіла я.
Дата Туташхіа нахилив голову, доторкнувся до моїх губ...
Я не пам’ятаю, як з його поцілунком ввійшло в мене те почуття опору, котре приходить до кожної жінки в такій ситуації: вона одривається від губів свого спокусника, протестує — та чи не надто пізно!
— Що це! — вимовила я так суворо, ніби сама не відповіла на його цілунок.
Туташхіа відхилився, одійшов і сів на стілець.
— Це з радості, пані! — сказав він.— Доводилося ж вам радіти, дивлячись на щось світле, граціозне?..
— І це все? — вихопилося в мене, та ще яким тоном.
— Ні, не все. І вдячність моя була в цьому!
Я впала на постіль і заридала. Абраг опустився на коліна в головах у мене й ласкаво погладив мене по голові. Душа моя полагіднішала — і я все простила йому: і те, що він не думав дивитися на мене, коли я стояла перед ним напіводягнена й схвильована, і що поцілував він мене лише з радості, і що мені, пойнятій пристрастю, сказав, що цілує лише з вдячності...
Він гладив мене по голові, як маленьку, а мені хотілося сказати одне: «Іди до мене!» Коли б я вимовила це, то моїм першим мужчиною став би знаменитий абраг — Дата Туташхіа!.. Ці щирі слова поривалися, як підступаючий вибух вулкану, але сила, безтямна і владна, стримувала їх і зрештою припнула до кілочка.
Я так і не вимовила тих слів.
Повторилося те, що було вже одного разу й скільки ще разів по тому — і не злічити! Я й на Сахалін поїхала, можна сказати, заради того, щоб Міто Зурабішвілі став моїм першим мужчиною, а вже чи стане він моїм чоловіком, чи ні — як доля пошле! Я пробула з ним два тижні й кожного божого дня казала собі: «Оцієї ночі!» Лиш на вершок треба було просунутися, щоб збулося моє бажання, а я повернулася в Грузію, так і не здолавши того вершка. Тепер мені важко згадати, яка була причина. То раптово і не до речі, приходила мені в голову фраза з розмови моїх попутників: «Зі мною Шанаєв спав!», то ще набігало, вже й не згадаю що. А чому так склалося з Датою Туташхіа — я й зовсім не можу збагнути. Та якось — було мені вже років тридцять п’ять — у вирішальну хвилину я відчула, як у моє нутро вповзає змія і лишиться тепер там назавжди... Отаке вбила собі в голову і ношу й донині, що моя непорочність — це міраж. Я ж була справжнісінька повія. З ким тільки я не лягала!.. Бідолашні чоловіки, вони думають, що блуд — від плоті. Хвалити бога, що лишилась я старою дівкою, а то варилася б на тому світі в киплячій смолі.
...О, знов понесло мене зовсім не в той бік.
Я сказала, що не змогла вимовити тих слів...
Я думала про своє, думав про своє й Дата Туташхіа. Я думала, що чоловіків кликати не треба, самі прийдуть, та ще як — не одіб’єшся... Та чому він не йшов? Може, думав Дата Туташхіа: звів же господь з такою дивною істотою — смерть за плечима, як торба, висить, а в неї любощі в голові!
— Пане Никандро! Пане Никандро! — почулося з подвір’я.— У мене до вас справа, термінова справа... невідкладна, пане Никандро!.. Впустіть, пане, впустіть! Хороший я, хороший!..
Ми посхоплювалися обоє заразом.
— Це Куруа! — сказав Дата Туташхіа.— Що ж там таке, цікаво?
Двоє козаків тягли до поліцмейстера, що засів за кам’яною горожею, того Куруа, завернувши йому руки за спину й даючи стусанів. Яка там розмова відбулася, нам не чути було. Потім козаки відступили на кілька кроків, поліцмейстер устав, підійшов туди й осавул. Перебиваючи один одного, поліцмейстер і осавул закидали Куруа запитаннями. Ще поговорили, і осавул скомандував:
— Знімайся! — Віддаючи на ходу необхідні накази, швидко пішов він до нашого" будинку.
Тримаючи в руках смолоскип, він піднімався сходами на балкон. Дата Туташхіа відкинувсь од вікна й прикипів до стіни. На шибках спалахнуло полум’я від смолоскипа, і у вікні постала фізіономія осавула.
— Ваша світлість, відомості виявилися неправильними. Спокійно спіть. Ми йдемо...— Осавул змовк на півслові і так заблимав очима, що я подумала, чи не пронюхав він чогось, не доведи господи...— Ваша світлість, насмілюся просити... з вашого благословення... Дозвольте, так би мовити, прийти до вас?..
Я всміхнулася йому трохи двозначно. Весь свій жіночий хист вклала в ту усмішку, намагаючись бути звабливою. Осавул, я гадаю, пішов заспокоєний, маючи якусь надію.
— Виходь, Бечуні, туши, дурепо, вогнища, а то й хата твоя згорить. А нам не до того! — гукнув Никандро Кіліа.
Вони скочили в сідла та й зникли з очей.
— Цікаво, який гедзь їх укусив? — спитала я, коли тупіт копит зовсім стих.
— Невже пастку поставили?.. Нехай Туташхіа думає, що вони поїхали, а в них засада залишена... Але що Куруа потрібно було тут?
— А той Куруа який пан начальник?
— Ніякий. Звичайний гуртівник... Тільки за табуном сам не ходить — людей наймає. Він з сусіднього села, з Тквірі.
