— Не вами починається й не вами кінчається наша сім’я і рід наш. Затямте це! У нас з батьком є сини і внуки, до нас були діди й прадіди, і кістки їхні ще не зітліли. Ми живемо, оточені великою ріднею. Людина жива людиною!
— Ми обидва це знаємо, мамо,— тихо мовив Дата.— І ніхто з нас ще жодного разу не зганьбив своєї сім’ї поганим вчинком.
— Більше не хочу про це говорити,— холодно сказала Тамар, та її зупинив наш батько — мовляв, він має щось сказати:
— Якщо ще раз Мушні покличе тебе, але хробак сумніву заворушиться в тобі, Дато, йди до нього із зброєю. Зустрінеш зраду — з тобою зброя, втечеш із западні, тобі не звикати. Якщо дізнаєшся, що пастку поставив Мушні, роби, як вважатимеш за потрібне, але щоб ніхто на цілому світі, жодна людина не дізналася й не зрозуміла, в чому тут причина. Коли в чесній сім’ї вирискується падлюка й негідник, ніхто в сім’ї не має права переводити вчинене лиходійство на прокляття всього роду. Честь сім’ї має лишатися незаплямованою і нині, і в майбутньому. Я вчив вас: у своїй країні ти посланець своєї сім’ї, поза країною.— посланець своєї батьківщини, бо на батьківщині твої вчинки — це обличчя твоєї сім’ї, а за її межами — вони обличчя твого народу! Це і є праведне життя, Дато. І ти, Мушні, теж мусиш це зрозуміти.
— Я вже сказав, а тепер скажіть ви, тату: прийти до брата із зброєю — образа для нього чи ні? — спитав Дата.
— Але ж...— почав був Мушні, а Дата підняв руку:
— Одну хвилину... Випадок, як назвав це Мушні, чи щось інше і— хіба не може статися?
— Всяко буває,— погодився Мушні.
— На мене, припустімо, напали, побороли, позв’язували руки й ноги — може ж таке бути... Що тоді скажуть люди? Що брат брата відправив на каторгу або на шибеницю. Що ви порадите в такому разі людяніше?..
— Людяніше? — перебив Магалі.— Людяніше я пораджу те, що нехай, позв’язують тобі руки й ноги, нехай тягнуть на шибеницю, а ти все одно кричи всім і кожному, що брат твій тут ні до чого, винні вороги твого брата!
— Добре, тату, але мій розум і моє серце, поки мене до шибениці ще не дотягли, в чомусь свою опору повинні мати?
— Твоя доля — страждання, твій талан — мукай Це дісталося тобі від Всевишнього. Ти поставив перед собою мету, гідну страждання. В тому, що ти зробив,— Магалі очима показав на зброю, що лежала у Дати за пазухою,— турбота була лише про себе і про своє серце та розум, Дато, а до чого це призведе,— тобі було байдуже...
— Що ж це виходить, людина навіть своєю смертю розпорядитися не має права? — всміхнувся Дата.
Довго всі мовчали.
— Скільки років не бачилися брати, а нічого кращого не знайшли для розмови,— сказала Тамар. Якийсь час було тихо, а потім вона додала: — Не зуміла я посіяти у ваших серцях любові одного до одного.
— Якраз навпаки, мамо,— стенувся Мушні.— Просто доля розвела нас на такі різні шляхи... Інші брати на нашому місці давімо стали б смертельними ворогами.
— Час про справу говорити. Я маю піти цієї ж ночі,— сказав Дата.
— Отак краще,— пожвавішав Мушні, але почати було важко. Він ходив околяса, дуже обережно підкрадаючись до суті справи.
Дуже він був розумний, Мушні. Усе, що говорили й радили Даті різні люди і в різний час, він зібрав, обміркував, обгрунтував і приготувався викласти Даті. Тут було і те, що Дата старів і що не день, то слабли здатності, без яких абрагові не жити, і тепер уже легко може знайтися спритніша людина, котра вб’є його. І те, що він своїм братам заступив дорогу, а старі через нього змучилися, настраждалися. Говорив він і про те, що Датине життя — неправедне, що висить на ньому тьма гріхів, а інші, наслідуючи його, чинять насильство. Тим часом народові від усього того велика шкода. Не забув він дорікнути йому й за те, що колишні його заступники й благодійники стали його ворогами, і все, що Дата робить для народу, якраз проти народу і обертається. Чого тільки не згадав Мушні, сам бог знає. Те, що він говорив, і те, що доводилося мені чути раніше, було таке схоже, просто слово в слово, що в мене ворухнулася думка, чи не підмовив він заздалегідь усіх тих людей. Може, й Дата думав про те саме, але часом у нього була така манера слухати, ніби він і не чує, про що говорять, а сам думає про своє. Години півтори викладав Мушні все, що надумав, а наприкінці сказав Даті:
— Ось як усе обертається, брате, і тепер я хотів би дізнатися, як збираєшся жити далі.
— Про монастир мріє...— засміявся Магалі.— У ченці хоче постригтися. Ігуменя Єфимія обіцяла влаштувати його в монастир десь у Росії, під чужим іменем.
Дата всміхався і, як мені здалося, й не думав відповідати, але Мушні дивився на нього й чекав.
— Усе, що ти говорив, було про мене. Але чого ти сам хочеш, скажи, Мушні. А тоді вже я подумаю, відповідати тобі чи ні,— сказав Дата.
Мушні подивився Даті прямо у вічі, всміхнувся, похитав головою й сказав:
— Мене переводять у Петербург, Дато!
Усі, хто був за столом, уп’ялися очима в Мушні, затамувавши дихання. Лише Дата сидів, не підводячи очей.
— І, мабуть, на велику посаду? — сколихнув тишу Дата.
