— А тому, що нічогісінько в них немає і втрачати їм нічого. Гаразд, я заберу землю Цулукідзе, а що, як завтра знову він візьме гору? У мене під кукурудзою шість десятин — він їх і прихопить.
— Побачимо, що в Росії селяни робитимуть, а тоді вже й ми візьмемося.
— Кажуть же, що виграє той, хто терпить.
— Отож-бо воно й є, братику, ти ціле життя терпиш, а виграш твій де?
— Та в них у Намашеві що виходить? Вони не від того, щоб землю загарбати в свої руки! Ще б не загарбати! Якби тільки підніс їм хто її, та латочку де кращу... Спритні, я вам скажу, ха-ха-ха!
— Та де вже вам, мужлаї, революцію робити! Дочекаєшся від вас!
Дата Туташхіа дослухався до цієї розмови, але сам ані слова. Тільки раз осміхнувся, коли хтось кинув:
— Нехай би нам сказали, скільки наріжуть землі в Намашеві, а я вже прикинув би, чи варт палити князівські хороми, чи зачекати. Наріжуть від щирого серця — я сам підійду й підпалю князя Кайхоеро Цулукідзе. Мені, селянинові, сьогоднішнє яйце дорожче від завтрашньої курки!
— Ось тому ти революції й не потрібний, що в тебе є своє яйце,— втрутивсь я, і саме в цей час двічі бемкнув станційний дзвін, значить, поїзд вийшов із сусідньої станції.
Люд заметушився й посунув на платформу.
А ще через півгодини Дата Туташхіа І я сиділи один проти одного. У вагоні тільки й розмов було, що про революцію, хто проти кого виступив у Тифлісі і в Росії. Теревенили всяке, про бувальщину й небилиці...
— Ну, а про свободу слова що кажуть? — голосно спитали в другому чи третьому від нас купе. І тоді враз усі загаласували.
— А тобі, може, є що сказати? А коли є, чого мовчиш, дорогий?
— Що значить — є чи нема? Не сподобалося тобі щось — кажи прямо, І нехай власті слухають. Думки керують світом, думки!
— Де ж це ти бачив таку владу, щоб ти сказав, а вона й послухала?!
— Аууу! Ти дивись, куди його занесло?! До французів, у їхню революцію, буржуазну, до речі. Думки керують світом — ти бач, що йому сподобалося!
— А що ж таке? Раз буде свобода, до уряду оберемо тих, хто нас послухає І про нас подбає!
— Наставляй кишеню! Ти його обереш, а він собі влаштується в твоїй Державній думі й думати про тебе забуде. Свободу слова він одержить, не заперечую, тільки він за свою кишеню заступатиметься та за шкуру свою, а на твоє лихо йому начхати.
— Авжеж, утворять Державну думу, нам волю дадуть, а як же ще може бути, не збагну, їй-богу...
— Чекай, зараз на тарелі подадуть тобі твою волю!
— Волю здобувають у боротьбі! Нехай ніхто не сподівається, що йому волю даром дадуть! — крикнув я І подивився на Дату.— Хіба не так?
Він знизав плечима, трохи подумав і мовив:
— Волю, брате, кожен сам собі повинен здобути.
— Як же це так? — устряв наш сусіда.
— Не зачіпай Інших, нехай шкоди від тебе нікому не буде, живи собі, як тобі бог на душу покладе,— відповів Дата Туташхіа.
— Якби всі так робили!.. Тільки де ж це народові стільки розуму набратися?! — мовив другий сусіда.
— Коли б такий уряд був, щоб сам того хотів і людей до того заохочував. Тоді б і в людей розум знайшовся! — озвалися звідкись з бічних полиць.
— Соціальне середовище має бути інше,— сказав я Туташхіа.
— Це правильно — інше має бути,— згодився він, не вагаючись.
— В уряді, батоно, позасідали поміщики й буржуазія. Їм до бідняка діла нема,— почулося з-за перегородки.
— Цікаво, кого ж ти хотів би в уряд? — з кахетинською вимовою спитав один з верхньої полиці, прямо над головою в Дати Туташхіа, котрий поки що не мовив жодного слова.
— Уряд має бути робітничо-селянський, з бідняків!
— Стане твій бідняк про інших бідняків дбати, жди...
— Дбатиме, а чому ж ні?
— Ти на багатого подивися, він має всього по горло, міг би й про тебе подумати, та не видно, щоб квапився. А в бідняка в самого немає нічого, в нього тільки й клопоту, що про тебе. Твій біднячок, що в уряд потрапить, схопить, що ближче та вигідніше, й додому потягне. До себе додому, не до тебе! Ти й оком не змигнеш, а він уже в чинах та при грошах. І накладе він на тебе — сам знаєш чого.— Кахетинець повернувся спиною, і більше, його не чути було.
— Товариші, хоч би там що, а краще страшний кінець, аніж нескінченний жах. Геть самодержавство!
— Та воно-то так, але ж...
— Правильно він каже, правильно!
— Повалять царизм, повалять, як його не повалити?!
— Та йдіть ви до дідька! Чекайте, повалять. Сам з доброї волі впаде. Сьогодні вечорком ляже спати, а завтра й не прокинеться!
Люди одвели душу в розмові, говорили вже спокійніше,. Вагон угомонився. Я витяг торбинку з припасами, яких мені надавали в дорогу самтредські родичі, й запросив Дату Туташхіа до своєї трапези. До нас приєдналося ще двоє, і до самого Зестафоні ми пили за революцію — власне, тости виголошували ми втрьох — ті двоє наших попутників і я, а Дата здебільшого мовчав. Квола усмішка і ледь помітний жест — ото й усе його ставлення до наших тостів, та й те ставлення можна було витлумачити і так і інак. Згоджується він чи ні — не можна було зрозуміти. Він сказав, що його звати Прокіп Чилачава, і за весь час він лише раз втрутився в нашу розмову. То було тоді, коли з другого кінця вагона до нас долинуло:
