Про злодіїв — досить. Разом з «шушваллю» я згадував «припряжних». Як і належить кожній касті, у злодіїв теж були свої прибічники. То була численна група кримінальних злочинців, і кожен з них хотів одержати звання «законного злодія». Для цього вони, перебуваючи у в’язниці, відповідною поведінкою мали довести, що в них тече «злодійська кров» і злочин вони вчинили не через матеріальну скруту, не якось там випадково, а за покликом своєї вдачі. Кількісно їх було набагато більше від законних злодіїв, і все ж каста мала на них необмежений вплив. Не було сумніву, що на випадок бунту злодії й припряжні дотримуватимуться стійкого нейтралітету, хоч за допомогою агітації повстання могло знайти серед припряжних чимало прихильників. Досвід показав, що під час виступів, демонстрацій чи барикадних боїв злодії припиняли свою діяльність, а іноді, без будь-якого спонукання, добровільно брали на себе функцію борців із злочинністю й сумлінно виконували свої обов’язки.
Отже, лишалося п’ятсот чоловік, які, на нашу думку, мали б підтримати бунт, взяти на себе основний тягар, а кращі з них навіть стати ударною силою. Хто були ці люди? Більшість з них уже брали участь в боротьбі проти царизму — від масових виступів до індивідуальної протидії. Їх було засуджено на тривалий час, від п’яти до десяти років. Вік — від двадцяти до п’ятдесяти. То були, як правило, люди, характер і світогляд яких уже сформувалися. Кожен з них чесно працював і попав у в’язницю лише з ласки прогнилого ладу.
Зверніть увагу: маса, готова до вибуху, вже була в наявності; сила, що озброювала тактикою і могла перетворити стихійні дії маси на організований заколот, існувала; не було лиш конкретного приводу, причини, яка могла б переплавити масу на діючу юрбу. І ми зобов’язані були не допускати виникнення причини.
Другу половину моєї доповіді становив добре продуманий комплекс профілактичних заходів. Малося на увазі, що проблемою можливого бунту займеться жандармерія, але сталося не так. Питання цілком передали відомству місць ув’язнення. Не буду оцінювати роботу того відомства, розповім лише, який шлях вони обрали, і, гадаю, все буде зрозуміло.
Події, зокрема в Тифліській губернській, тобто Ортачальській в’язниці, розгорталися так: одного погожого дня начальники корпусів обійшли свої володіння й прочитали арештантам буллу, що її написав пан Коц. У ній було сказано щось на зразок того, що зараз у Російській імперії встановлено народовладдя, яке здійснює Державна дума. Будь-яка агітація проти народної влади прирівнюється до дії, спрямованої проти народу, з чим його величність імператор всеросійський миритися не буде. Якщо хтось думає, нібито обіцяною маніфестом свободою слова можуть користуватися й арештанти,— нехай згадає, що маніфест видано для громадян, а арештанти від часу винесення вироку позбавлені громадянських прав. Отже, арештант не громадянин! Такий зміст, сказати б, теоретичної частини коцівської булли. А далі йшли санкції, тобто покарання: за хулу цареві — п’ять діб карцеру; за паплюження Державної думи — чотири доби; словесна образа міністрів, таємних радників, церкви чи представників вищого духівництва оцінювалася трьома добами; найдешевше обходилися поліція та в’язнична адміністрація — дві доби. Меншого покарання булла не передбачала, і Коцова великодушність здавалася незрівнянною. Нововведення стало приводом до численних жартів і дотепів. Дембін написав пародію на буллу і розіслав її по всіх камерах, умудрилися навіть підкинути один примірник на стіл панові Коцу. Лука Петрович Дембін був російський письменник, досить відомий на той час не лише гострим пером, а й тим, що царський уряд раз по раз запроторював його у в’язницю.
Пан Коц енергійно взявся за виконання того, що понаписував у своєму посланні. Найперше він посадив у карцер Дембіна на дві доби — за образу в’язничної адміністрації! Потім у карцер посадили по одній душі з кожного поверху і, щоб продемонструвати реальність покарання, проголошеного в буллі, одному дали п’ять діб, другому — чотири, третьому — три і четвертому — дві доби. Ніякої помилки; всі четверо були, так би мовити, штатні агітатори підпілля, а не якісь там добровольці, котрі діяли ще активніше, ніж ті, що працювали за завданням, і тому, на думку Коца,— ще більше винні. З цього змовники, якщо тоді були такі, мали б зробити два висновки: перший, що Коц мав намір твердо провадити намічену ним політику, а другий — він прекрасно знав, що робилось у в’язниці. Він наполегливо й далі карав агітаторів, і саме агітаторів, які працювали за завданням революціонерів. Підпільники не відступали — посилили роботу, не відступав і Коц — посилив репресії. Минуло півтора місяця, начальники корпусів довели до відома арештантів буллу начальника в’язниці: з тим, хто потрапить до наших рук удруге, а тим паче втретє, я розправлюся так, що він не тільки назавжди відучиться ганьбити царя й Державну думу, а від сорому носа більше не висуне!
