І коли народ ступив на порочний шлях і малодушність взялася вершити те, що досі великодушність вершила,— сказали деякі:
— Хто нас годує і викохує, тих ми і називаємо своїми близькими!
І тоді примеркло Добро й умалів народ — бо ж у душі навіть найправедніших згинули благі зерна, а любов стала схожа з бур’яном на грунті сухому і неродючому. А сталося це тому, ідо багато було обложників, та мало обложених. І сподіялося:
Совість — звуком пустим і брязкотливим, а в устах утискувачів лайкою і обмовою; Сила — мечем, здійнятим на свою власну душу, і ярмом на ближнього; Доброта — ангельською личиною на виду диявола; Жінка — іграшкою пристрастей, блуду і безплідності; Друг — повірником у лиходійствах та пороках і побратимом у ницому страхові; Вітчизна — ареною користолюбців і порослою терням та дурманом нивою для сіяння лжі; Виноградник і Поле — місцем для присвоєння труда ближнього свого; Хліб та інше добро дісталися хабарникам і митарям; а весь Світ став царством заздрості й ненависті.
І коли збулося все назване, померкло навіть сонце, бо затьмило його сяяння золота. І став народ молитися ненависті й помсті, бо вони й стали його богом. А жерцем того бога і вершителем долі й справ своїх народ назвав дракона. Поживою його були плоть і серця людські. Дракон жер їх і не міг натлитися. Та був він, проте, не лише звіром, а й творінням божим, бо гніздився в глибині душі людської і сповнював усі її куточки.
Тоді зубожів Розум і страшні стали діяння його: вільний віддався в рабство заради хліба насущного; зняли ярмо з шиї вола й наклали на шию людині; рушили орди, спустошуючи землю, і забрали з собою наймудріших і найвродливіших, а інших обклали непосильною даниною; мудреці забули батьківські заповіти, і вміння читати зорі стало слугувати поневоленню душі людської; підлесники й безумці об’їздили моря і сушу, аби ще помножити багатство і розкоші своїх поневолювачів; псевдопророки та святоші навчили народ чаклунству і знахарству, аби задушити справжню віру; безумні спалили виноградну лозу і посіяли отруйні злаки, щоб ті, хто споживе їх, забули розум і совість.
І народ вочевидь бачив дракона яко живущого в палатах і садах, але шанував його не як звіра, а як стража Мамонового царства — йому ж і краю не буде, бо для маловірних і слабких духом був той дракон бажаний і улюблений, хоч живився він кров’ю і душами народу.
І прорік тоді Туташха:
— Згубила любов не її ж слабість, а сила ворогова, бо не було в неї пі гострого меча, ні крилатої стріли, ні залізних лат, щоби захистити надбання своє. Не буде ж сього! Бо не добром, не мудрістю, а лукавством завоював дракон світ, розтоптав вільність, вибавив мужність.
І сів Туташха на білого коня, здійняв списа до сонця і заприсягся віднині поражати й карати зло тільки силою, бо не був Туташха богом...
