Поєдинок слідчого вищого класу й досвідченої злочинниці тривав чотири доби. Видно, Гермес наділив Пандору лише малою часткою підступності, хитрощів, брехні й красномовства. Все пішло на мадам Тріандофіліді, але, на її біду, крім цих якостей, у неї за спиною нічого зараз не стояло. А Зарандіа, навпаки, крім витонченого професіоналізму й бездоганної чесності, мав у своєму розпорядженні солідний том донесень розшукного відділення й точно зроблені висновки з тих матеріалів, щирі зізнання чоловіка, який згодився за добрі гроші посидіти у в’язниці з приводу історії з мануфактурою, і вичерпні зізнання власника кав’ярні, підкріплені цілим списком клієнтів та співучасників лихварки; був і речовий доказ — зброя пограбованого офіцера та всяке інше. Отже, перед Євтерпією Тріандофіліді постала реальна загроза не лише втратити майно, нажите ціною постійного страху та риску, а й опинитися у в’язниці на досить тривалий строк. Люди з її моральними принципами в таких ситуаціях ідуть на будь-які компроміси, аби врятувати шкуру. Євтерпія Тріандофіліді, як виявилося, не була винятком, вона пішла на так зване щире зізнання й виявила в цій ролі стільки старанності, що навіть сам Зарандіа часом розгублювався, хто перед ним — звинувачена чи обвинувачка.
Ця операція дала казні прибутку двісті шістдесят тисяч карбованців: дев’яносто було конфісковано в Сарчимеліа, пайка Євтерпії Тріандофіліді становила сто сімдесят тисяч. Проте мадам Тріандофіліді залишилася володіти рухомим і нерухомим майном та векселями на десять тисяч карбованців, виданих на проценти. Вона дістала запевнення намісника, що її простять, та ще й маленьке місячне жалування таємного агента сухумської поліції. Зарандіа дістав те, чого хотів,— Євтерпія Тріандофіліді через власника кав’ярні надіслала Ражі Сарчимеліа добре складеного листа, в якому сказано було, що весь капітал їхнього альянсу захопили Буду і Лука Накашіа!
Це був другий кут трикутника.
Мої службові обов’язки давали мені можливість добре вивчити будні кавказького життя. До мене доходило все більш-менш значне, і надто курйозні пригоди також. Охочих посваритися й побитися вистачало скрізь. Та сім’я Тодуа з мегрельського гірського сільця перевершила всіх. У сім’ї було шість душ: батько — Дороте Тодуа, мати — Нуца, вроджена Накашіа, і четверо здоровил, один за одного сильніших. Традицію створив Дороте Тодуа. Він ще замолоду вславився відчайдушним забіякою і неабияким майстром кулачного бою. Бійки були головним захопленням у його житті, його духовним поживком, це була пристрасть, що доходила до фанатизму, і, поки сил стачало йому битися, він не заводив сім’ї і гадки не мав жити, як усі, а тинявся собі по світу, шукаючи пригод. Бив і бував битий. Поки літа не взяли свого. В сорок років у нього вперше з’явився гурт, у сорок п’ять — жінка з дому Накашіа, в п’ятдесят він почав навчати кулачному бою чотирьох своїх хлопчиків. Дітки вдалися в батька, та набагато перевершили його. Через це уславилася й жінка Нуца Накашіа-Тодуа, і не лише як дружина й мати відомих майстрів кулачного бою, а найбільше як зцілителька, що вміла робити мазі й натирання від ударів, синців, наривів. Була вона і костоправом, вправляла вивихи й переломи. Одне слово, сім’я Тодуа була грузинським варіантом англійських Hooligan’s, з тією лише відмінністю, що всі вони були працьовиті й серед тодішніх селян вважалися заможними.
Та одним відрізнявся батько від синів: Дороте Тодуа любив у бійці помірятися силою, цінував у ній гру, змагання, азарт, як на нинішні уявлення, він любив спорт. Його синів приваблювала в бійці можливість принизити противника, познущатись, поглумитися над слабшим. Досить було їм з’явитися десь на весіллі, на гульні, скрізь, де збиралися люди,— всі, хто знав братів, поспішали піти звідти з богом. Не підеш — станеш їхньою жертвою. Отому й ворогів у них було тьма. Образу стерпить не кожен,— усі брати по одному разу, а то й по двічі бували поранені, хто кинджалом, хто кулею. Батько часу не шкодував — навчав їх уму-розуму, але брати від свого не відступали. Старому набридло, він махнув рукою: пас свій гурт і додому заявлявся рідко.
