Увійшов у хату Ісак — Мордухаїв онук. Він почав готувати вечерю.
— Усе це одних рук діло, Дато,— сказав Мордухай.— Одна голова придумала; усе якось одне до одного.
— Хто ж вона, та людина? І чому такі розумні йдуть до неї на службу, хотів би я знати? — спитав Дата Туташхіа.
— Кожному своє. Бог багатьом дав розум, а тямущістю обдарував небагатьох. Яка тяма в людини, такі її й діла. У тих, про кого ти кажеш, погана тямущість. То які ж мають бути діла їхні? — мовив Мордухай.
Дата потер руки, подивився на вогонь і сказав:
— А коли ти жити починав, Мордухаю-батоно, що ти тямив?
— Вигоду та прибуток.
— Ну, а потім?
— Потім зрозумів, що все те — прах, та нічого кращого мені не трапилося, і тоді пішов до краю — збирав і множив нажите. І отак мало не до ста років.— У грубці сичала сира дровина.— Гарне їв, гарне пив, у гарному одязі ходив, але на другий день про це вже не пам’ятав. Усе перетворювалося в ніщо.— Мордухай змовк і задумався.— А знаєш, що з усього того в пам’яті лишилося?.. Якось у Мартвілі на базарі хлопчик козу продавав. Одежина на ньому була така брудна й порвана, якої я зроду не бачив. Торгувала козу старенька вдова: мор вибив усю сім’ю, лише онук зостався, немовля. Щоб виходити його, і купувала вона козу. Слізьми вмивалася — просила хлопчика продати худобину за шість гривеників, більше в неї й гроша не було! А хлопчина — нізащо. Я саме черкеску продавав там, дісталась вона мені дешево. Оддав я хлопчикові черкеску даром, нічого не взяв. Забути не можу його очей: і вірити не вірить, і радий до смерті, а здивуванню — краю немає. І ще пам’ятаю: взяв він у мене черкеску — зразу ж віддав старенькій козу за шістдесят копійок. Я — йому. Він — їй.
Туташхіа одірвав нарешті погляд від вогню й перевів на сліпого Мордухая.
— Пробував я по-твоєму. Сам знаєш, скільки разів пробував.
— Ну й що?
— Кого я одягнув-озув, той мене роззув-роздягнув. А не мене, то іншого, це вже однаково,— Туташхіа перевів погляд на сліпого Мордухая й налив собі горілки.
— Ну, а коли б не одягнув, не озув, що ж, ти гадаєш, та людина не пустила б іншого голим по світу? Чи навіть тебе — теж однаково?
Запала тиша. По тому Туташхіа мовив:
— Цього мені на думку не спадало.— І вихилив чарку.
Скінчили їсти. Туташхіа запалив люльку.
— Не піде він сам до братів Накашіа,— сказав Мордухай,— сміливості не вистачить. Але й спокою він не матиме, поки не помститься.
Ісак прибрав посуд. Витер на столі.
— Знайди, брате, Буду Накашіа,— сказав Дата Ісакові,— розкажи про все. А то сьорбнуть вони горя від того шакала.
На світанку Ісак набрав дрібного товару й вирушив у дорогу по гірських селах, але брати Накашіа замітали сліди, як ніколи раніше, спробуй знайди їх. Не встигли Датині слова дійти до них, як сталося те, чому судилося статися: Сарчимеліа вистеріг їх і одним пострілом убив Буду на місці. Лука, подумавши, що то поліція, втік. Сарчимеліа прийшов до посередника, помирився з поліцією, згодився служити і через два тижні вийшов полювати на розбійників.
Лука Накашіа ховався ще кілька місяців, час від часу повертаючись додому,— погостює з тиждень і знову йде в ліс. Отак він потроху звик до домівки. І ми його не турбували. Нарешті йому й зовсім обридло гратися в козаків-розбійників, і він взявся за мотику.
Як і було між ними домовлено, Туташхіа через місяць з’явився в хатині сліпого Мордухая. Гість привітався, сів, далі — ані слова. Старий зрозумів, що Дата знає І про вбивство Буду Накашіа, і про все інше.
— Що Сарчимеліа пішов служити поліції і тепер ганяється за абрагами — ти знаєш? — спитав господар.
— Знаю. Вивели з пацюка людоїда!
Мордухай не зрозумів, про що мова, й питати не став.
Трохи перегодом Туташхіа стиха спитав:
— Мордухаю-друже, скажи, що робити людині, котра не знає, як бути і як жити далі?
— Ваша віра дає вихід, ліпшого від якого в інших вірах немає нічого,— монастир!
Дата похитав головою:
— Усі релігії і наше євангеліє мені зрозумілі доти, доки вони говорять людині, якою їй треба бути. А що далі від цього — нікуди не гоже і нікому не потрібне. І ось що дивне, в ченці йдуть, щоб на цей непотріб себе марнувати. А для добрих справ треба жити мирським життям. Ото буде правильно. Чернецтво не для мене. Піду.
— Куди?
— Зі мною і навколо мене стільки всього відбулося, що не зрозумію я тепер, як жити й що далі робити. А знати треба, без цього не можу. Хочу глянути на все здалеку. Може, там, куди йду, зрозумію, що робити. Може, чекає на мене там те, чого шукаю? Піду подивлюся.— І трохи згодом Дата Туташхіа додав:— Мордухаю-друже, треба мені, і неодмінно сьогодні, десять тисяч. Якщо не вернуся — плакали твої грошики; а як тебе живим не застану — оддам Ісакові. А як обидва живі будемо,— неодмінно поверну, ти ж мене знаєш.
Сліпий Мордухай мовчки встав, узяв костура і, вернувшись через чверть години, поклав перед Датою Туташхіа гроші.
