Удова ж, залишившися на башті, хоч і потішилась трохи дурною надією, та все-таки була невесела; сіла, прихилившись до стіни, де було трошки затінку, і стала чекати, думаючи гіркі свої думи. З однієї гадки до другої переходячи, то сподіваючись на прихід Ріньєрі, то зневірюючись у ньому, стомлена горем і безсонною ніччю, вона задрімала. Сонце, стоячи на полуденному прузі, пряжило немилосердно: його палюче проміння спадало прямовисно на її тендітне, пещене тіло, на її простоволосу голову з такою силою, що спекло на ній усю шкіру до розтріску; од того нестерпного сквару вона пробудилась, хоч була вже твердо заснула. Почувши, як її смалить, вона поворушилась, і їй здалось, що вся шкіра на ній тріскається і лускається, мов спалений пергамен, коли його потягнути. А голова так боліла, що туж-туж, здавалось, на частини розломиться - та воно й не диво. Баштовий поміст розпікся, мов черінь у печі, - ні ногою стати, ні рукою торкнутись; бідна вдова, плачучи, перескакувала з каменя на камінь. Як на те, вітру не було ані сліду, і туди назліталася сила силенна мух та ґедзів: вони сідали їй на порепане тіло і тнули, мов гострими голками шпигали, хоч як вона їх обганяла, розмахуючи руками та проклинаючи без угаву сама себе, свого коханця й бакаляра. Отак мордована й катована сонячним скваром, мухами та ґедзями, змучена голодом і надто згагою, засмучена тисячними думками, підвелась вона й стала роздивлятись, чи не побачить де кого, чи не почує поблизу душі живої, наважившись будь-що-будь покликати когось і попросити рятунку. Але й тут доля була до неї неприхильна: селяни пішли всі з поля через тую спеку і там нікого не було, всі молотили жито в себе коло хат; вона чула тільки, як сюрчали цикади та як дзюрчали хвилі в річці, ще дужче її спрагу розтроюджуючи; бачила тут і там гаї, - хо-лодки й хати, що мучили її, манячи до себе.
Що можна ще сказати про безталанницю? Згори сонце, знизу розпечений камінь, з усіх боків кусючі мухи й ґедзі такого дали їй гарту, що те білеє тіло, яке недавно темряву ночі розсвічувало, стало червоним, як у спеченого рака, і заюшеним кров'ю, що бридко й глянути, не то що.
Отак каралась вона на тій вишці без жодної ради й надії, нічого, окрім смерті, не сподіваючись. Десь перед третьою годиною бакаляр устав і, згадавши про вдовицю, пішов до башти подивитись, що вона там робить, а слугу свого, що був іще голодний, послав попоїсти. Як почула Елена, що він прийшов, дотяглась, знеможена й знесилена, до краю помосту, сіла, обернувшись головою до отвору, і промовила крізь плач:
– Ріньєрі, ти помстився наді мною через край: я протримала тебе зимової ночі в своїм дворі, а ти Примусив мене смажитись і горіти цілий день на сій вишці, морячи до того ж голодом і спрагою; благаю ж тебе іменем святого Бога, вилізь сюди і вбий мене, бо я не маю зваги сама себе вбити, а чим терпіти таку муку, то краще мені вмерти. Як ти не зробиш мені сієї ласки, то подай мені хоч склянку води - смажні уста промочити, бо сліз у мене на те не стає, так усе всередині горить і пече.
Бакаляр добре пізнав по її голосу, як вона ослабла, і побачив, як її всю спекло; йому трохи ніби аж жалко її стало, що так вона його просить і благає; проте він одказав:
– Ні, лукава жінко, од моєї руки ти не помреш, умирай краще од своєї, коли маєш таку охоту; а води од мене, щоб спрагу вгамувати, стільки достанеш, скільки ти дала мені вогню, щоб я од холоду порятувався. Мені одного лише шкода, що мою застуду лікували теплом смердячого гною, а твої опіки гоїтимуть холодощами ароматної рожевої води, що я мало не вмер, руки й ноги поморозивши, а ти, як злущиш із себе опечену шкуру, знов красивою станеш, як гадюка, скинувши линовище.
– Ой лелечко! - сказала вдова. - Бодай такої краси усім ворогам моїм і зловмисникам! Десь ти, нелюде, Бога в животі не маєш, що терзаєш мене гірше од хижого звіра. Такого я ні од тебе, ні од кого іншого не чекала, якби навіть вигубила була без жалю ввесь твій рід і плід. Не знаю, чи можна придумати тяжчу кару зрадникові, що видав ворогові ціле місто на погубу, ніж так, як мене, на сонці його обпалити і мушві на поталу дати! Ти не хочеш мені ба й склянки води подати, тоді як навіть стратенцям-душогубам дають напитися вина перед смертю, аби тільки попросили. Ну що ж, я бачу, що жорстокість твоя невблаганна, що байдуже тобі до моїх страждань; прийму смерть покірно й терпляче, нехай змилується Господь над душею моєю. Молю його, щоб споглянув праведним оком своїм на те, що ти коїш.
По сій мові на превелику силу посунулась до середини помосту, ніде не знаходячи рятунку од пекельної спеки і відчуваючи, що от-от зомліє од безвіддя, котре долягало їй гірше од усіх болещів. Плакала, бідна, безперестанку, ремствуючи на лиху свою долю.
Як почало вечоріти, бакалярові здалось, що буде вже з неї й того; він узяв її одежу, загорнув у плащ свого слуги й подався до паниного дому; там він побачив служницю, що сумна та невесела сиділа на порозі, не знаючи, що їй діяти.
– Де твоя пані, молодице? - спитав він у неї.
